Розповідь Збігнєва Богомольця

Деталі: Категорія: Uncategorised; Опубліковано: Понеділок, 20 жовтня 2014, 08:45; Перегляди: 1195

Розповідь Збігнєва Богомольця. Записано 12 квітня 2013 р., Варшава

Я народився у Щецині. Мої знання про предків на сьогодні є дуже скромними, оскільки генеалогічна книга Богомольців зникла. У кого вона, не знаю. Дідів своїх не знав, тільки бабцю, Катажину Богомолець, котра мешкала в Щецині. Вона оповідала мені про наш рід. А то були часи комуністичні і тоді цим зазвичай не хвалилися. І потім мама, Олександра Богомолець, котра народилася в Парагваї, столиця Асунсьйон, оповідала мені про діда Анджея. Я її дуже любив. Як так сталося, що мама народилася в Парагваї – не маю найменшого уявлення.

Мама була дуже небалакуча. Я лише після її смерті вирішив розпочати якісь пошуки генеалогічного дерева. На допомогу мені прийшов Здіслав Богомолець, мій дядько, який мешкає у Гдині (Насправді – кузен. Але через велику різницю в віці Збігнєв його називав дядьком. – Ред.).і. Він переслав мені коротку документацію і начерк генеалогічного дерева Богомольців. Я маю намір розвивати це і ці традиції – не з огляду на шляхетський титул, а попросту тому, що я є представником цього роду і сам походжу з цієї родини.

За освітою я недовчений художник. Моїм викладачем була пані професор Марія Зузерська в Торуні. Після двох років у консервації (художня школа. – Ред.) я був змушений залишити навчання через хворі очі, які не дозволяли мені виконувати консерваторські роботи. Моя пані професор помітила, що у мене мали місце зміна барв, поля бачення, перспективи і порадила мені стати вільним митцем. Я з цього тішуся, бо ти маєш зараз можливість побачити в цій хвилі сцени з «Майстра і Маргарити» Булгакова. Я мав приємність прочитати цю книжку кілька років тому, захопився нею і вирішив перенести її на полотно. Розпочав працювати над цими картинами в готелю «Європейському» в Варшаві при Краківському передмісті. Я пишаюся тим, що після Хелмонського (Юзеф Хелмонський (1849-1914), відомий польський художник. – Ред.) я був другим художником, який мешкав у цьому готелі. Я прагну не осоромити свій рід, хоча як художника, мене завжди розглядають, як людину марнотратну. Я однак не криюся, що, скажімо так, маю трошечки інший погляд на світ.

Ми зараз перебуваємо в редакції Radio WNET, де я веду радіопрограму «Слово мальоване» щочетверга о 18 годині. Не завжди в мене ті програми виходять так, як треба, але я не професійний журналіст, я завжди говорю, що я аматор. Завдяки моїм друзям, Кшиштофу Сковронському, Касі, Лєхові та іншим мені надано ефірні хвилі і цей невеличке приміщення для помешкання і для того, аби міг собі спокійно творчо працювати. Я також працюю над проектом обкладинки книги пана Романа Завадського «Світ живих тіней», зробив також для неї ілюстрації.

Такий от мій творчий шлях.

Повертаючись до родового коріння: я завжди цим цікавився, але потиху. Доступ до матеріалів за соціалістичних часів був досить тяжким, тим більше, що не було Інтернету. Були якісь, правда, публікації, які можна було знайти в Національній бібліотеці. Постараюся однак надолужити втрачене. Хотів би написати рукописну книжку про всіх Богомольців разом із моїми ілюстраціями.

* * *

«Я слабо пишу на комп’ютері. Тобто це й так диво, що мене хтось змусив до цього, а не я сам змусив себе працювати на лаптопі, бо якось я викинув його з готелю «Європейського» разом із телевізором. Це не для мене. Я не кажу, що це не є чудовою річчю, тільки я завжди уникаю техніки. Я завжди хотів бути традиційним. Коли я працюю над картинами, то хочу над ними працювати так, щоб довести передусім самому собі, може не стільки всьому світу, що картину, створену в форматі 3D, можна намалювати вручну.

Мої роботи є в приватних колекціях майже по всьому світу. Я однак це ніколи не афішував. Мені ніколи не були потрібні якісь великі виставки. Але у випадку з «Майстром і Маргаритою» я хочу таку виставку зробити. Хочу зробити таку гарну інсценізацію, яка поєднувала би невеликі театральні форми, розкішне ревю моди плюс до того ж мої картини – триптих, може, щось там більше. Все це – під назвою «Майстер і Маргарита». Сюди ж будуть і оперні арії, котрі виконає, правдоподібно, чудова оперна співачка, моя приятелька Юстина Реченеді. Я попрошу її зіграти роль Маргарити. Зараз буду займатися пошуком спонсорів. Мушу це, на жаль, сам зробити, бо на тих псевдо-менеджерів розраховувати не можу. Якщо сам чогось не допильную, то знаю, що ніхто цього за мене не зробить. Можливо, мені вдасться це зробити навіть у цьому році. Я в такий спосіб хотів би віддати данину великому письменнику. Те, що він створив, це щось несамовите.

Наступним циклом, яким я хотів би зайнятися після «Майстра і Маргарити», буде «Ім’я Троянди» Умберто Еко. Я теж хотів би перенести цей твір світової літератури на полотно.

У мене фотографічна пам’ять. Малюю завжди «з голови» - як виходить, так і залишаю і не переймаюся тим. Це зовсім не через снобізм – навпаки. Стараюся робити те, що в мене найкраще виходить. Чи справді виходить? – не знаю і не мені це оцінювати. Але скоро в тій чи іншій мірі мої твори знаходять визнання серед людей, навіть якщо це лише окремі твори – мені цього вистачає.

Не так давно я взяв участь у благодійному заході на користь дітей, хворих на рак. Моя приятелька Ілона Адамська, головний редактор журналу Imperium Kobiet, видала книжку, в якій зібрані оповідання відомих особистостей на тему любові до життя, а також повісті про жінок в сенсі дуже позитивному і дуже гарному. Їх можна знайти на інтернет-сторінці ІК і зрештою купити цю книжку. Участь у благодійних акціях для мене дуже важлива, бо здоров’я – то понад усе, а діти не винні, що вони хворіють, треба допомагати їм. Оскільки до служби охорони здоров’я в Польщі нікому нема діла, нам нічого іншого не залишається, як організувати таку здорову благодійну допомогу. Це також надає людині почуття певної вартості і самоповаги. А в цьому божевільному світі це навіть привід для гордості, що ти можеш комусь безкорисливо допомогти.

Писатиму книжку під назвою «По інший бік дзеркала». Я вже почав її писати. В ній я розповідатиму про своє прибуття до Варшави і пов’язані з цим добрі й погані моменти, про мою роботу в ресторані «У Гесслера» (на початку треба було заробляти, бо не було грошей навіть на майстерню). Там будуть також мої ілюстрації. В книзі будуть також і комічні ситуації. Але вона буде правдива, бо спирається на мої власні спостереження. На початку для того, щоб заробити на життя, я займався навіть чищенням взуття. Знаю, що можливо це когось неприємно вразити, але така тоді була необхідність. Але в підсумку я зміг стати фінансово незалежним. Зараз можу працювати, купувати матеріали, спокійно собі жити.

В готелю «Европейському» я мешкаю в номері 227. Цей готель викупала пані Хофман зі Швейцарії, котра володіє фармацевтичними фірмами (La Roche) і хоче поставити на тому місці готель «5 зірок+». Хочу з нею зустрітися, щоб вона надала мені приміщення для майстерні. Бо хочу й далі там працювати там, де я розпочав роботу над циклом «Майстра і Маргарити». Закінчу його на вул. Кошиковій на Radio WNET».

* * *

«Маму звали Олександра або Кайя. Була мовчазною, говорила мало і прекрасно малювала. Це від неї я успадкував творчий дар художника. Вона пречудово малювала коней і завжди говорила, що якщо помре, то після смерті хотіла би стати конем.

Моя мама виконала для костьолу в Щецині, невеличкого костьолу ХІІІ ст. в районі Скольвін, за дорученням хранителя пам’яток професора Кустимовича на липовій дошці, обтягнутій полотном, образ Ісуса Пантократора. Ця ікона знаходиться на головному олтарі того костьолу в прекрасній різьбленій рамі зелено-смарагдового кольору.

То була досить цікава історія. Ксьондз-пробощ спочатку звернувся до мене, щоби я виконав розпис головного вівтая. Ми тоді тільки-но переїхали до Скольвіна, купили там будинок. Я сказав: звичайно, я в стані то зробити. То був 1991 рік. Кажу: проект плюс виконання, прошу ксьондза, потягне на кілька мільйонів. Він мовить: чому так? Я кажу; якщо Бог дав мені дар творити, то для того, щоб міг жити по честі, а це справді дуже відповідальна і тяжка праця, тому треба добре приготуватися до неї. Зрештою він звернувся до моєї мами і вона намалювала ту ікону задарма. Але лише тільки той великий образ.

Коли мама народилася – не пам’ятаю, соромно в тим зізнатися, але коли померла в 2000 році, то мала 73 роки. Померла вона після тяжкої хвороби. Впала вдома зі східців; я якраз тоді був у Данії.

Я тоді, маючи 100 доларів, приїхав до Данії, до своєї тітки по лінії батька, до Орхуса – другого після Копенгагена найбільшого міста в цій країні. Там я мав приємність познайомитися з королевою Маргрете.

То був якраз сильвестр (1 січня. – Ред.). А після сильвестра я отримав інформацію по телефону, що з мамою трапився нещасний випадок і вона зараз у лікарні із крововиливом. Пізніше перенесла дві трепанації черепа і п’ять років і два місяці разом із батьком і сестрами ми опікувалися мамою. Мама довго не лежала – як була тихою в житті, маломовна, так тихо і відійшла в понеділок рано в 2000 році.

І тільки через пару років після смерті мами я вирішив узяти мамине прізвище – за згодою Здіслава, котрий висловився на мою користь у суді. Зараз я чекаю на рішення про зміну прізвища на «Богомолець». Офіційно по батьку я Якубовський. Але я не мав добрих стосунків із татом, бо він був досить різким чоловіком. Він був українцем. Він прищепив мені багато доброго, тільки був дуже вимогливим у стосунку до мене, наймолодшого в сім’ї. І може з того часу якась образа на батька в мені залишилася. Але земля йому пухом. Всі його розмови з Богом певно що вже давно скінчилися. Думаю, він по потрібну сторону від Нього.

Я маю намір культивувати традиції роду. Родова книга зникла і я спробую її по-своєму відтворити. То, звичайно, вимагає часу, треба побігати по бібліотеках, щоб знайти ті всі матеріали. Але я мислю, що з тим не буде проблем –дякуючи друзям у Варшаві матиму приємність все те реалізувати.

До Варшави я повернувся майже через сім років після смерті батька. Мій тато теж дуже хворів, помер від раку печінки. Батько не був освіченим чоловіком, вищої освіти не мав. Працював у Щецинському порту керівником бази. Він був дисциплінованою і вимогливою і твердою людиною. Хай земля йому буде пухом.

* * *

Знаю, що батьки оселилися у Варшаві. Були такі листи, до яких я не маю нині доступу, де дідусь – трошки перескочу в часі – після війни написав листа до мами, що вони можуть повертатися до Польщі, бо батько пройшов весь бойовий шлях із армією Владислава Андерса.

Батько познайомився з мамою в берлінському таборі – він її звідти визволяв. Там за згодою командира полку – бо такі були правила – вони узяли шлюб. Дідусь на той шлюб не погоджувався, але пізніше проінформував їх листом, що вони можуть приїхати до Польщі.

Батько працював у газеті – не пам’ятаю, чи то в «Dzienniku Warszawskim”. Але не як журналіст, а на керівній посаді. Мама оповідала, що в неї була своя гувернантка, що в неї була індивідуальна програма навчання, що вона навчалася вдома французької мови і малювання та інших предметів. Тоді так було прийнято в таких родах, як Богомольці, що їхні діти не ходили до якоїсь звичайної школи, а брали приватні уроки.

* * *

Я залишився жити у Варшаві. На Західному Помор’ї залишилися дім і сестри. В мене три сестри – Яніна (старша), Галина і Тереза. Найстарша, імені якої не пам’ятаю, померла від жовтухи в 1950-х роках. Я навіть не знав її, бо народився в 1958 році. А вона померла або в рік мого народження, або трохи раніше. Маю також братів – Антонія, Кшиштофа і Яцека. Я – наймолодший. И як наймолодший отримав благословення дядька Здіслава, що маю право на зміну прізвища. На жаль, Здіслав Богомолець не зміг прислати мені повну документацію, що стосується моїх дідів і прадідів. Контакт обірвався. На той момент він мав за дев’яносто років і вже помер – я навіть не був поінформований про його смерть. Цього року я маю намір поїхати до Гдині і знайти його поховання і принаймні хоча би квіти покласти. Хоча у мене багато справ, пов’язаних з творчістю, але то мене не виправдовує, я мушу це зробити.

У Здіслава є син – Харальд».

* * *

«Дід Анджей емігрував до Канади. Був в Сполучених Штатах, куди дістався на яхті, перепливши Атлантику. Був людиною заслуженим, офіцером кавалерії, кавалером ордена Почесного Легіону. Був одружений двічі. Перший раз - на бабці Катажині. Потім одружився вдруге в Канаді. І зараз Ельжбета Богомолець, яка живе у Варшаві, є дочкою Анджея (Ця інформація не підтверджується нашими дослідженнями. Збігнєв не є прямим нащадком Анджея Богомольця, а Ельжбета-Малгожата Богомолець - дочка Олександра Францевича Богомольця. - Ред.).

Як писала мені старша сестра Яніна, Ельжбета є «донькою діда». Питання в тому, якого саме «діда». Тому хотів би зустрітися з Ельжбетою і встановити, які є родинні стосунки між мною і нею, а також моєю мамою (Ельжбета є тіткою Збігнєва, а його мати – єдинокровна з нею сестра. – Ред.).

Бабця Катажина мені оповідала, що дід, її чоловік, із нею розлучився і з того часу його більше не було. Доньками Катажини були Олександра і Ідалія Богомольці».

* * *

«Сестра матері – Ідалія Богомолець, моя тітка. Чудова жінка. Не пам’ятаю, чи вона була старша від мами, чи молодша. Жила теж в Щецині. Вийшла заміж за капітана великого судна, Кашубовського (імені не пам’ятаю). Він, між іншим, був першим капітаном першого польського танкеру, який називався Kasprowy Wierch (Судячи з того, що в перший рейс цей танкер відправився в 1974 р., Ідалія, скоріше за все, була молодшою. – Ю. Р.). Його син, Войтек Кашубовський, теж став капітаном великого судна. Наскільки я знаю, він працює на суднах біля узбережжя Бразилії.

Тьотя була дуже товариською. Її дім був завжди відкритий, відбувалися прийоми. Ми, будучи дітьми, сиділи собі в окремій кімнаті, де для нас було все приготоване – тістечка і все таке, а дорослі проводили час у своєму товаристві. Що я ціную, що діти не мали права брати участь у вечірках для дорослих і брати участь у якихось дискусіях. Тітка це підтримувала. Поза тим, бабуся Катажина мешкала у неї. І саме бабця передавала тітці усі ці традиції, котрі були потрібні і котрі належало підтримувати. Срібло витягали завжди на якісь великі урочистості.

Так було у тьоті Ідалії. Там всі зустрічалися, розмовляли. А я, як дитина, міг тоді ще тільки спостерігати за всім цим, приглядатися.

Померла вона на операційному столі. Їй оперували щитовидку. Померла вона через кілька років після смерті мами (1-3 роки). Можливо, наркоз був занадто сильний і вона просто не пробудилася».

* * *

«У мене також є певний медичний досвід – я працював у операційному блоці у професора Міраковського. Я вчився медицини, для того щоб ліпше вивчити анатомію людини. Професор Міраковський хотів, щоб я обов’язково зайнявся медициною. Але я провчився лише неповні півтора роки на санітарному відділенні, під час яких займався анатомією. Я був помічником спеціалістки, яка була відповідальна за інструменти. Це було дуже відповідальне завдання – готувати знаряддя для операцій. Моя участь у операціях була посередньою, але дуже повчальною, бо всі лікарі, включно з ординатором, ділилися зі мною знаннями про те, як проходить операція, які інструменти потрібно готувати».

* * *