Розповідь Володимира Олександровича Лазурського

Деталі: Категорія: Uncategorised; Опубліковано: Понеділок, 20 жовтня 2014, 08:35; Перегляди: 1280

Записано зі слів Володимира Олександровича Лазурского 18 лютого 2010 р.

Я за професією перекладач з іспанської. Перекладав в основному технічну літературу. Свого часу був директором кінно-спортивної бази. Батько і мама одружилися в 1943 році в Одесі, яка тоді був окупована румунами.

* * *

Моя бабуся, Наталія Михайлівна Богомолець (Лазурська) зустрічалася з професором філології Сергієм Дуриліним з приводу архіву Марії Заньковецької. Мій батько допомагав професору розбирати архів актриси.

В останні роки вона була паралізованою. Не розмовляла. Моя мама дивилася за нею. А щоб не засинати, навчилася вишивати. Батько, коли до нього після її смерті почали приходити, віддавав багато архівних матеріалів, пов'язаних з М. Заньковецькою.

* * *

Пам'ятаю, що колись була у нас фотографія «дядька Ваді» (Вадима Михайловича Богомольця, старшого брата брата Наталії Михайлівни Лазурської. – Ред.). Вона висіла у батька в кабінеті. А куди вона зникла – не знаю. Може, вона зараз у нащадків Діми Лазурського (Вадима Володимировича Лазурського, старшого сина Володимимра і Наталії Лазурських. – Ред.). Батько дарував йому якісь фотографії, не пам'ятаю точно.

* * *

Я з дитинства знав, що буду мисливцем. Я прекрасно пам'ятаю атмосферу, яка панувала на дачі, коли починався мисливський сезон. Приїжджав мій батько, Олег Александрович Богомолець, Ігор Іщенко (його дружиною була Тетяна Андріївна Гречко – дочка міністра оборони). Пам'ятаю, як вони прийшли з полювання. Я спав, а Ігор мені приніс і показав дику качку. І я зрозумів, що теж буду полювати. І не пропускав жодного мисливського сезону. Тільки в позаминулому році, коли у мене стався інсульт, я продав рушниці.

* * *

В одеській квартирі діда, Володимира Федоровича Лазурського, зараз живе сім'я професора Шейкевіча. Дід їм подарував цю квартиру. Вони багато матеріалів, що стосуються діда, передали в архів Одеського університету.

* * *

У Києві був такий читець - Журавльов. Дуже популярний. А ми з бабусею (Наталією Михайлівною Лазурською. – Ред.) любили гуляти Києвом. Під час однієї такої прогулянки на Володимирській гірці я бабусю познайомив з Журавльовим. Він зі мною як з дитиною заграв, слово за слово, тут бабуся підійшла. Вона була охочою до всяких відомих особистостей. Не те щоб відомих – неординарних. Вона охоче з ними знайомилася. Їй цікаві були люди самі по собі. Журавльов потім був в будинку у нас. Багато хто був. І Костянтин Данькевич, композитор. І великий музикант Мстислав Ростропович.

Бабуся читала мені вірші. Вона навчила мене читати перш ніж я пішов до школи.

* * *

Наталія Михайлівна дружила з моєю бабусею по материнській лінії, Софією Арсентіївною. Ці дві старих жінки були зовсім різні, протилежні. Мамина мама була взагалі безграмотною. Але вони прожили все життя разом, душа в душу, настільки вони любили одна одну.

Одного разу Софія Арсентіївна пішла на базар і принесла курку. І курка ця раптом кудись зникла. Почали її шукати – а вона забралася до батька на ліжко. Прийшов батько з роботи. Бабки курку покликали: «Галю, Галочко! Ціпу-ціпу-ціпу». Курка прийшла. Вони вирішили, що ця курка геніальна. Так вона прожила потім у нас більше семи років.

* * *

Бабусю Тасю неможливо було вивести з себе. Вона ніколи не кричала, навіть не підвищувала голос. Могла, звичайно, відляскати, якщо набешкетую. Різки вона не вводила, але у вухо вставити могла. Називала мене «Вовчик», «Вовка».

* * *

Наталія Михайлівна до кінця життя була великою театралкою. Не пропускала жодної вистави, завжди цікавилася театральним життям. «Баби Тасі нема – баба Тася в театрі». Потім обговорювала всі п'єси з моїм батьком. Кіно її цікавило дуже мало.

Разом з нею ми ходили на спектаклі – в ТЮГ, ще кудись. Але до театру вона мене цілеспрямовано не привчала. У неї – театр, у мене – марки, голуби, полювання.

Вона однаково добре розмовляла українською та російською мовами.

* * *

Ми в Києві жили в будинку на останньому поверсі. Пам'ятаю, до нас часто залітали летючі миші. І Наталя Михайлівна разом з Софією Арсенівною брали парасольки, стрибали і виганяли їх.

* * *

Зберігся лист мого батька до Костянтина Паустовського у відповідь на його роман «Дым отечества». Там дуже багато зауважень до цього роману. З Паустовським вони не були особисто знайомими, але листувалися. Батько був дуже уїдливим читачем, не визнавав ані найменших неточностей. «У ті роки життя було незмірно важче, ніж це може здатися молодому читачеві роману «Дым отечества», який сам не пережив труднощів і жахів воєнних років».

* * *

Я назавжди запам'ятав фразу, яку мій дід (В. Ф. Лазурський) сказав моєму татові: «Запам'ятай, синку: нічого немає гидотнішого в світі, ніж війна і радянська влада». І як він був правий! Наталія Михайлівна теж радянську владу абсолютно не визнавала. Жодною мірою!

Мого діда (В. Ф. Лазурського) витягнув з тюрми Олександр Олександрович Богомолець. Діда посадили вже після війни. Вони жили на окупованій території в Одесі, і дід дружив з італійським послом. І на підставі цього діда й посадили. І Олександр Олександрович його звідти витягнув, за що я його безмежно поважаю. І він не був членом партії жодного дня. І радянську владу він абсолютно не поважав. І мій батько теж жодного дня не був членом партії. І мене так виховали, і брата мого.

Я пам'ятаю, коли Катя (Катерина Олегівна Богомолець. – Ред.) вступила в партію, моя мама запитала – навіщо тобі це треба? Вона у відповідь: «Ну, Надєчко, знаєш, є якісь ідеали…». – «Які ідеали? Ось дивись, чим це все скінчилося! ... ».

* * *

Коли Богомольці приїжджали до Старосілля, їх зустрічала баба Пріська. Така маленька, згорблена. Відразу яблука приносила на продаж, ще щось. Як вона дізнавалася, що Богомольці приїдуть – Бог знає.

На дачу в Старосіллі приїжджала щороку Ольга Георгіївна Богомолець із Москви. У неї була подруга Олена Петрівна, яку вона називала «Петєнька». Вона потім загинула – потрапила під машину.

Приїжджала Олена де Парма, яку удочерили Олександр Олександрович і Ольга Георгіївна. До речі, вона досі жива. Живе в Москві.

На день ангела я завжди отримував лист від Ольги Георгіївни, і там завжди якась сума грошей лежала. Ну, і баба Тася завжди подарунки робила.

У Ольги Георгіївни був м'який голос. Я пам'ятаю її самий останній приїзд до Старосілля. Вона вже була дуже важко хвора. І після цього приїзду до Старосілля вона вже до Москви не повернулася. Вона була дуже огрядна, дуже повна. Її привезли в Старосілля і ми, як зараз пам'ятаю, зробили такі трапи, щоб їй було легше підніматися по тих дільницях, де був пісок, щоб вона могла по них пройти. І померла вона в квартирі у Олега і Зої (Богомольців).

* * *

У сім'ї Богомольців з'являвся Роман Стефаник – син відомого письменника, перший секретар Львівського міськвиконкому. Він був такий «від землі», але інтелігентний.