Олександр Олександрович Богомолець
- Деталі
- Категорія: Uncategorised
- Опубліковано: Середа, 22 жовтня 2014, 06:13
- Перегляди: 1458
Служіння людям, а не режиму
Олександр Олександрович Богомолець – президент АН УРСР, віце президент АН СРСР і АМН СРСР. Основоположник російської та української школи патофізіології, ендокринології і геронтології. Засновник перших в Росії та Україні науково-дослідних установ медичного профілю.
Народився в лазареті Лук'янівської в'язниці в Києві, куди була поміщена його мати, Софія Миколаївна Присецька (Богомолець), за участь у діяльності «Південно-російського робітничого союзу». Менше, ніж через місяць жандарми віддали дитину батькові Софії, Миколі Максимовичу Присецькому, який відвіз його до свого маєтку на Полтавщині, в село Климове зіньківського повіту. Пізніше батько дитини, Олександр Михайлович Богомолець, відвіз сина до Ніжина. Свою матір Саша Богомолець побачив лише в 1891 році, коли за сприяння російського письменника Льва Миколайовича Толстого Богомолець-старший отримав дозвіл відвідати свою вмираючу дружину в Сибіру. Після важкої поїздки до Сибіру Олександр Богомолець-молодший заразився туберкульозом від матері.
Початкову освіту Саша отримав дома. З дитинства захоплювався читанням. Після повернення з Сибіру поступив у січні 1894 року до чоловічої гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька (зараз – Ніжинський державний університет ім. Гоголя) одразу в другий клас (до цього отримував домашню освіту). За успіхи в навчанні Саша Богомолець був відзначений похвальним листом і книгою Тургенєва «Записки мисливця».
У 1894 році разом з батьком переїхав до Кишинева. Продовжив навчання в Кишинівській гімназії, але на передостанньому році був відрахований з офіційним формулюванням «за небезпечний напрям думок». З великим трудом його вдалося влаштувати до 1-ї Київської чоловічої гімназії, яку він закінчив з відзнакою в 1900 році (до цього якийсь час навчався в колегії Павла Галагана).
Вступив на юридичний факультет Київського університету, маючи намір стати адвокатом-криміналістом. Незабаром розчарувався в юриспруденції й перейшов на медичний факультет, а в 1901 році слідом за професором В. В. Підвисоцьким перевівся до Одеського Новоросійського університету.
Свою першу наукову роботу – «До питання про будову і мікрофізіології бруннерових залоз» - опублікував у 1902 році. Під кінець навчання Олександра Богомольця в Одеському університеті в його послужному списку налічувалося вже п'ять наукових робіт. В університеті він захопився вивченням ендокринології, нервової системи. Не раз був на межі виключення з політичних мотивів. Незважаючи на перерви в навчанні, пов'язані зі студентськими заворушеннями під час першої російської революції, в 1907 році Богомолець закінчив університет з відзнакою і в тому ж році став асистентом на кафедрі загальної патології Новоросійського університету.
В 1909 році під керівництвом професора Володимира Вороніна Олександр Богомолець захистив у петербурзькій Імператорській військово-медичній академії докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». Опонентом при захисті був відомий російський фізіолог, академік Іван Петрович Павлов. Він високо оцінив роботу молодого вченого. Олександр Олександрович Богомолець став наймолодшим у Російській імперії доктором медицини – на момент захисту докторантури йому було 28 років.
У тому ж році Олександр Богомолець був обраний приват-доцентом кафедри загальної патології медичного факультету Новоросійського університету (Одеса).
У 1911 році, незабаром після народження сина, Олександр Богомолець був відправлений у відрядження до Парижу (в Сорбонну) для підготовки до професорського звання. Після повернення був затверджений екстраординарним професором кафедри загальної патології та бактеріології Миколаївського університету в Саратові.
У Саратові Олександр Богомолець та його учні заклали основи нової галузі в медичній науці – патофізіології.
Богомолець сам набрав штат і закупив за власні кошти наукові прилади (частина обладнання він привіз із Франції) для кафедри. Він також починає успішну викладацьку діяльність – його лекції стають популярними серед студентства.
Олександр Богомолець організував в агрономічному і ветеринарному інститутах Саратова кафедри мікробіології та загальної патології. Пізніше піднімав питання про відкриття в Саратові спеціального бактеріологічного інституту.
У 1917 році доктор Богомолець очолив саратовські Вищі жіночі медичні курси, в організації яких брав діяльну участь.
Одночасно з читанням лекцій проводив дослідження для клінік, приймав хворих, а під час першої світової війни проводив епідеміологічні дослідження. Одним з перших вказав на зв'язок алергії та імунітету.
Син революціонерів-народників, який завжди вважався «неблагонадійним», більшовицьку революцію 1917 року він прийняв одразу. Під час громадянської війни Олександр Богомолець сам запропонував новій владі Саратовської губернії комплекс антиепідемічних заходів.
У жовтні 1918 року, продовжуючи завідувати кафедрою в Саратовському університеті, професор Богомолець створює першу в Росії науково-дослідну установу медичного профілю – Державний інститут мікробіології та епідеміології Південного Сходу Росії («Мікроб»). Інститут «Мікроб» успадкував розробки проти чуми, холери, сибірської виразки, які велися в Петербурзі в так званому «чумному форті» – все обладнання і препарати були перевезені звідти до Саратова.
У 1919 році був призначений старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров'я, увійшов до складу комісії з боротьби з висипним тифом. Був також призначений консультантом-епідеміологом санітарного відділу Південно-Східного фронту Червоної Армії і санітарного відділу Рязано-Уральської залізниці. Керував Саратовським евакопункт, створив першу в країні залізничну клініко-діагностичну лабораторію.
У Саратові Олександр Богомолець почав роботу над першим у світі підручником з патофізіології. У його основу ліг курс лекцій для студентів університету. Робота над підручником тривала до кінця життя доктора Богомольця. «Короткий курс патологічної фізіології», опублікований в 1921 році, в результаті розрісся до п'ятитомника. За цю роботу Олександру Богомольцю була присуджена Сталінська премія (1941).
У 1923 році Олександр Богомолець організував у Саратові першу в СРСР пересувну протималярійну лабораторію. У тому ж році він зайнявся дослідженнями сполучної тканини та її ролі в імунних реакціях.
В Саратові Олександр Богомолець зробив свою найважливіший винахід – імунну цитотоксичну антиретикулярну сиворотку, яка прискорює загоєння ран і активізує імунну систему людини. «Сиворотка Богомольця» успішно застосовувалася для лікування інфекційних хвороб і переломів. Під час радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. вона мала особливий попит в радянських польових і евакуаційних шпиталях.
У 1925 році професор Богомолець був призначений завідувачем кафедрою патофізіології медичного факультету Другого Московського університету.
З 1926 року – творець і керівник відділення експериментальної патології в Інституті Вищої нервової діяльності при Комуністичній академії, а також лабораторії експериментальної онкології Московського міського відділу охорони здоров'я.
Працюючи консультантом патофізіологічною лабораторії при Державному іподромі в Москві, Олександр Богомолець продовжував займатися доведенням антиретикулярної цитотоксичної сиворотки (АЦС). Цим же він продовжував займатися і в Києві. У серпні 1939 р. він випробував дію АЦС на своєму троюрідному братові – Костянтинові Леонідовичеві Богомольцеві, який страждав на епілепсію та виразку шлунка, ввівши йому сиворотку разом із перелитою кров'ю. Як зазначав Костянтин Леонідович у своїй автобіографії, після цього «здоров'я почало швидко відновлюватися і я став знову цілком працездатним».
Олександр Богомолець узяв участь у створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові (нині – Гематологічний науковий центр Росздрава), який очолив після смерті його першого директора, Олександра Олександровича Богданова (1873-1928). Там під керівництвом Богомольця була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яка й до сьогодні застосовується практично без принципових змін. Тоді ж Олександр Богомолець та його учні встановили універсальний донорський характер першої групи крові. Цим інститутом Богомолець продовжував керувати до 1931 року – вже будучи президентом Академії наук УРСР.
У Москві Олександр Богомолець також брав участь у створенні Інституту функціональної діагностики і експериментальної терапії.
У Москві ним були написані роботи «Криза ендокринології» (1927), «Загадка смерті» (1927) «Введення у вчення про конституцію і діатези» (1928), «Про вегетативні центри обміну» (1928), «Набряк. Нарис патогенезу »(1928), «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу» (1929). Олександр Богомолець також значно переробив і розширив підручник «Патологічна фізіологія» (третє видання, 1929).
У 1930 році Олександр Богомолець був обраний президентом Академії наук УРСР (за рік до цього – дійсним членом Академії наук УРСР). Переїхавши з групою учнів до Києва, він створив Інститут експериментальної біології і патології Наркомату охорони УРСР та Інститут фізіології. Під будівництво останнього було виділено 2,661 га землі в центрі Києва. Після смерті вченого обидва інститути були об'єднані в Інститут фізіології АН УРСР (1953).
Новообраний президент АН УРСР провів повну перебудову структури академії. На базі розрізнених кафедр і лабораторій були створені цілі науково-дослідні установи (інститути). До роботи в них були залучені молоді перспективні вчені. Структура АН України, яку заклав Олександр Богомолець, в загальних рисах зберігається і понині.
В Києві Олександр Богомолець заснував «Фізіологічний журнал» АН УРСР. Організовував щорічні широкі наукові конференції з актуальних проблем медицини, брав участь у редагуванні багатьох наукових збірників.
З 1932 року – дійсний член Академії наук СРСР.
У 1937 році обраний депутатом Верховної Ради СРСР.
У 1941 році, за кілька місяців до початку радянсько-німецької війни, Олександр Богомолець створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології.
За два роки до створення диспансеру академік випустив брошуру «Продовження життя» (1939). У ній він науково обгрунтував можливість і реальність продовження людського життя до 100 і більше років. Деякі ідеї, викладені в ній, Олександр Богомолець почав розробляти ще в Саратові.
У підсумку Олександр Богомолець перетворив Київ на один з найпрестижніших наукових центрів СРСР.
Олександр Богомолець очолював Академію Наук УРСР в нелегкі роки сталінських репресій. Порятунком від НКВС йому були зобов'язані відомий український демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, математик Микола Крилов, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, який створив перший в СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах. Олександр Богомолець також зміг, хоча і не надовго, відстрочити арешт видатного українського історика і сходознавця Агатангела Кримського.
Уже після війни академіку вдалося домогтися звільнення з в'язниці чоловіка своєї двоюрідної сестри, актриси Наталі Михайлівни Богомолець (Лазурської) (1880-1958) – відомого літературознавця Володимира Лазурського, який товаришував із послом Італії під час німецько-румунської окупації Одеси.
З початком радянсько-німецької війни Академія наук УРСР була евакуйована в Уфу. Там Олександр Богомолець провів масову реорганізацію української науки для потреб військового часу. Разом з академіком Миколою Бурденком створював Академію медичних наук СРСР.
Навесні 1944 року Олександр Богомолець повернувся до Києва, де очолив роботи з відновлення Академії наук УРСР.
Напружена робота підірвала здоров'я академіка Олександра Богомольця. В середині жовтня 1943 у нього стався прорив плеври і мимовільний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу, яким він заразився ще в дитинстві від матері на каторзі. Ситуація ускладнювалася тим, що Олександр Олександрович, незважаючи на туберкульоз, багато курив.
Повторний пневмоторакс стався в липні 1946 року на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними. 17 липня 1946 р. академік Олександр Богомолець продиктував останні розпорядження синові, Олегу Олександровичу, а 19 липня о 22 годині 15 хвилин його не стало.
Похований академік у парку, який посадив ним і його учнями, біля будинку, де він жив. До місця поховання академіка везли по вулицях, ще не відновлених після бомбувань Києва, з військовими почестями – на артилерійському лафеті.
Смерть академіка Богомольця розлютила Сталіна. Радянський диктатор, який цікавився ідеями президента української Академії Наук, сподівався, що той запропонує йому рецепт якщо не безсмертя, то тривалого довголіття. Тому колеги та родичі академіка піддалися гонінням. Влітку 1950 року в Києві відбулося виїзне засідання Академії Наук СРСР і Академії Медичних Наук СРСР в Києві. На ньому вчення Олександра Богомольця про роль сполучної тканини в формуванні імунної системи людини було названо «антинауковим». Жодних аргументів наукового характеру не наводилися. Вченому посмертно ставили в провину насадження ідеалістичного світогляду і спроби боротися з вченням Івана Петровича Павлова. Засновані Олександром Богомольцем Інститут експериментальної біології і патології та Інститут фізіології опинилися під загрозою знищення.
Ситуацію врятував парторг Інституту експериментальної біології і патології, який виявився порядною людиною і зміг переконати українських партійне начальство в абсурдності звинувачень. Однак засновані академіком Богомольцем інститути всі ці роки не працювали. Відновили вони свою роботу лише після смерті Сталіна.
Джерела й література:
1. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). Ніжинський філіал. Ф. 386. – Оп. 5. – Сп. № 457. – Л. 1-7 (зв.).
2. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець
3. Автобіографія Костянтина Леонідовича Богомольця. 15 листопада 1951 р. З особистого архиву Андрія Костянтиновича Богомольця.
4. Богомолец А. А. Основные направления моих работ. — АП, 1947, № 3.
5. Богомолец А. А. Продление жизни. — Киев, АН УССР, 1940.
6. Кот С., Кучерук О. «Національний пантеон» //«Зовнішні справи».— 2009.— №9. — С. 50, 52.
7. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». — Полтава, 2009
8. Виленский Ю. «Неизвестный Богомолец» //«Зеркало недели». — 1999, №14.