Софія Миколаївна Присецька

Деталі: Категорія: Uncategorised; Опубліковано: Середа, 22 жовтня 2014, 05:56; Перегляди: 1379

Пасіонарія

Софія Миколаївна Присецька гербу «Новина» — мати президента Академії Наук УРСР Олександра Олександровича Богомольця. Революціонерка-народниця, одна з лідерів «Південно-російського робітничого союзу».

Народилася 27 вересня 1856 р. в маєтку Ковалівка зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Шишацького району Полтавської області) в родині відставного підпоручика Миколи Максимовича Присецького та Софії Семенівни Саранчової. Походила з великопольського роду Пшисєцких, частина з яких осіла на Полтавщині не раніше XVII-XVIII ст.

Окрім Софії, в сім'ї Миколи Максимовича було ще троє дітей: Іван, Марія та Ольга. Всі четверо стали активними учасниками революційного народницького руху.

Початкову освіту Софія Присецька отримала в Гадяцькому приватному пансіоні. Продовжила навчання в Київській Фундуклеївській жіночій гімназії, яку проте не закінчила, залишивши навчання на останньому, сьомому курсі.

У 1876 році вийшла заміж за Олександра Михайловича Богомольця (1850-1935) – випускника медичного факультету Київського університету св. Володимира.

Можливо, під впливом чоловіка Софія поступила в 1877 році на жіночі медичні курси при військовому госпіталі св. Миколи в Петербурзі.

У 1878 році, не довівши навчання до кінця, Софія Богомолець разом з чоловіком поїхала на Кубань в станицю Усть-Лабінську. Лікарську практику подружжя об'єднувало з пропагандистською роботою, тому незабаром за Богомольця був встановлений негласний поліцейський нагляд.

У 1879 році подружжя виїхало до Харкова, але звідти Софія була вислана в маєток батька на Полтавщину, при цьому негласний нагляд за ним зберігався.

Через кілька місяців Софія переїжджає до чоловіка в Київ. Там входить до складу «Південно-російського робітничого союзу». Кінцевою метою організації була соціалістична революція. Її планувалося досягти, поєднуючи легальні методи (агітація і пропаганда, просвітницькі лекції, акції, спрямовані на захист працівників підприємств від свавілля адміністрації) з нелегальними (терором).

«Південно-російський робітничий союз» вів агітацію не тільки російською, але й українською мовою і мав репутацію організації «українофільської». Організація охоплювала своєю діяльністю не тільки Київ та сусідні з ним міста, а й Кременчук, Одесу, Ростов.

Після арешту керівництва «Південно-російського робітничого союзу» (21 жовтня 1880 р.) Софія Богомолець стала одним з його лідерів.

Нове колективне керівництво вело організацію майже два з половиною місяці – до свого арешту на початку січня 1881 р. В проміжок цього часу «Південно-російський робітничий союз» займався просвітницькою роботою серед робітників з історії та політекономії, а також готував замахи на державних чиновників.

На початку січня 1881 р. Софія Богомолець була заарештована. Під час арешту була виявлена зброя (револьвери, сокири, ножі), фальшиві документи і облікові папери, що стосувалися їх виготовлення, готові печатки двадцяти видів, пропагандистська література, типографські шрифти, шифровані листи. На той момент Софія вже була вагітна. Її помістили до Старокиївської жандармської ділянки, а потім до Лук'янівської в'язниці.

24 травня 1881 р. у Софії Богомолець народився син, названий на честь батька Олександром. А 26 травня відбулося засідання Київського військово-окружного суду. За рішенням суду, зачитаному 29 травня, Софія Богомолець була засуджена до смертної кари. Але, оскільки, згідно з велінням імператора, до підсудних, які не замішані у вбивствах, навіть якщо вони належать до революційних організацій, смертна кара не застосовувалася, остаточний вирок, з урахуванням всіх пом'якшуючих обставин, звучав дещо інакше: Софії Богомолець – десять років каторги, її сестрі Марії – ураження в правах і заслання до Сибіру.

16 лютого 1882 р. Софія Богомолець разом зі своєю подругою Єлизаветою Ковальською зробила невдалу спробу втечі з Іркутської пересильної тюрми. Ковальська якимось чином дістала одяг наглядачки, перевдяглася в нього, а Софію видала за свою гостю. Вийшовши благополучно за межі тюрми, втікачки переховувалися в Іркутську, проте були спіймані.

Російська дослідниця Галина Шайдурова, яка знайомилася зі справою про втечу Єлизавети Ковальської і Софії Богомолець, дійшла висновку, що вона була "запланована і здійснена за допомогою осіб, які перебували на волі". Справа також зберегла чимало деталей втечі, які Шайдурова наводить у своїх дослідженнях:

"Арештантки втекли увечері, їхню відсутність було виявлено від час вечірньої перевірки. Обидві жінки були випущені з воріт розвідним вартової служби, рядовим Іркутського батальйону Дмитрієм Здишевим, який подумав, що арештантки - гості наглядачки" (Це суперечить повідомленню Є. Ковальської, яка у своїй автобіографії пише, що сама була перевдягнута наглядачкою, а Софія удавала з себе її гостю. - Ред.).

Дослідниця також наводить опис прикмет Софії, які були розіслані смотрителем Іркутського тюремного замку: "Софія Богомолець: 26 років, зріст 2 арш. 4 верш. (159 см), волосся чорне, очі темно-карі, ніс кирпатий, рот невеликий, колір обличчя блідо-жовтуватий, з малими вуграми на щоках".

"Через 10 днів, - пише далі Шайдурова, - Ковальська і Богомолець були виявлені поліцейськими приставом Добромисловим на 2-й Єрусалимської вулиці в будинку Терентія Бабічева. Господар видавав жінок за дружину і сестру. Щоб запобігти можливій втечі, будинок був оточений, а в квартиру таємно були відправлені унтер-офіцери під виглядом цивільних осіб. Одного з тих, хто знаходилися в будинку в момент затримання, Петра Федорова, зауважив поліцмейстер: "Увійшовши в квартиру, побачив Богомолець та Ковальську і напівлежачого молодого чоловіка із зарядженим револьвером, він здав зброю, представився, передав папери"".

Софію кинули в темний карцер, попередньо натягнувши на неї гамівну сорочку. За спробу втечі вона отримала додатково п'ять років каторги.

На каторзі Софія Богомолець разом зі своїми подругами брала участь у численних акціях протесту проти адміністрації в'язниці. Бунтівний характер Софії, очевидно, призвів до того, що неодноразові клопотання її чоловіка про побачення з дружиною залишалися без відповіді.

Влітку 1882 р. під час обшуку в її камері вона вдарила унтер-офіцера. Після втечі з каторги декількох ув'язнених чоловіків Софія та інші ув'язнені за її прикладом відмовлялися виконувати розпорядження коменданта замикати камери на замки. У першій половині 1884 року в знак протесту проти репресій вона і ще три її подруги по ув’язненню взяли участь у голодуванні. Вона тривала 16 днів і всі четверо, як писав англійський журналіст Джордж Кеннан, були «реально близькі до того, щоб померти».

Софія двічі намагалася підпалити камеру, в якій перебувала. Відмовлялася ходити на допити з приводу своїх протестів, а коли її тягнули туди силою, не відповідала на жодні запитання.

У квітні 1884 р. Софію Богомолець разом з іншими жінками (серед них була і Є. Ковальська) перевели «за буйну поведінку» до Іркутського тюремного замку. За дозволом на це каторжному начальству довелося звертатися у Санкт-Петербург. В Іркутську Софія знову брала участь у голодуванні. За образу жандармського офіцера термін каторги був збільшений їй ще на рік.

В листопаді 1885 р. Софія опинилася в Усть-Карійській жіночій в'язниці, де продовжувала тероризувати охоронців «буйною поведінкою». В лютого 1887 р. її вивели з жіночої в'язниці і помістили в карцер при в'язниці для кримінальних злочинців.

На Нижню Кару Софія була повернута лише в березні 1888 року, але через прогресуючий туберкульоз була поміщена при каторжному лазареті. Незважаючи на це, у вересні 1889 року вона отримала ще два додаткові роки каторги за образу словами начальника іркутського жандармського управління.

Після того, як у справу Софії та Олександра Богомольців втрутився російський письменник Лев Толстой, Олександру Богомольцю-старшому дозволили побачення з дружиною. На той момент вона була вже безнадійно хвора. На побачення Олександр Богомолець приїхав з малолітнім сином Сашком. Там нарешті вмираюча Софія вперше побачила свого сина після того, як його забрали у неї після пологів у лікарні Лук'янівської в'язниці в Києві. Під час однієї із зустрічей з сином подарувала йому «Кобзар» Тараса Шевченка, переплетений тюремній мішковиною. На ній Софія вишила три блакитних волошки. Олександр Михайлович Богомолець теж отримав подарунок – саморобний, теж з мішковини і теж з волошками, гаманець (зараз він зберігається в київському музеї-квартирі академіка Олександра Богомольця).

20 січня 1892 р. Софія Богомолець була переведена в «вільну команду» - тобто, звільнена від будь-яких робіт з правом жити на поселенні. За межі каторги Олександр Богомолець виніс дружину на руках, оскільки вона вже не могла самостійно пересуватися. 23 січня 1892 у віці 35 років Софія Богомолець померла.

Ще місяць її тіло пролежало непохованим в труні в холодній хаті - стільки Олександр Богомолець-старший марно намагався домогтися дозволу поховати дружину в Україні, як вона про це просила.

Софія Богомолець була похована на Усть-Карійському тюремному кладовищі. Точне місце її поховання невідоме.

Джерела й література:

1. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець

2. Kennan G. Siberia and the Exile System. Vol. II. – London, 1891

3. Niesiecki K. Herbarz Polski. T. VII. – Lipsk, 1841

4. Богомолец О. А. «Воспоминания об отце». – К., 1981.

5. Ковальская Е. "Автобиография". Ноябрь, 1925 г., Москва// http://narodnaya-volya.ru/Person/kovalskaya.php

6. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880-1881. – М., 1926.

7. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». – Полтава, 2009

8. Шайдурова Г. А. "Побеги как одна из форм борьбы политических арестантов с режимом содержания в Иркутской тюрьме (из истории нескольких побегов)"// http://www.penpolit.ru/papers/detail2.php?ELEMENT_ID=955

9. «Музей, у якому живуть» //«Україна молода», №86, 24.05.2011 р.