Українська революція 1917-1921 рр.
- Деталі
- Категорія: Uncategorised
- Опубліковано: Понеділок, 20 жовтня 2014, 07:40
- Перегляди: 1385
Українська революція 1917-1921 рр.
Підполковник Вадим Богомолець – активний учасник українізації на флоті, розробник закону про український флот при Центральній Раді. За гетьманату Павла Скоропадського був підвищений у званні до генерал-хорунжого, призначений Головним військово-морським прокурором. Через деякий час він став начальником головного Військово-морського управління при морському міністерстві у Києві. Після повалення гетьмана Вадим Богомолець був направлений Директорією військовим аташе до Румунії.
Повалення російської монархії дозволило українським політичним інтелектуалам поставити питання про самовизначення і створення самостійної держави. Через пару тижнів після зречення Миколи II від престолу в Києві організувалася Центральна Рада. Це був своєрідний клуб політичних і громадських організацій, де переважали соціалісти. Поступово Центральна Рада перетворилася на перший український парламент, на чолі якого став відомий український історик Михайло Грушевський.
10 червня 1917 р. Центральна Рада прийняла законодавчий акт – Універсал, яким проголошувалася автономія України в складі Росії з правом самостійного видання законів. Через деякий час був створений виконавчий орган влади – Генеральний Секретаріат, який очолив Володимир Винниченко.
Петербурзький Тимчасовий уряд був проти будь-яких проявів «українського сепаратизму». Між лідерами Генерального Секретаріату УЦР і Тимчасовим урядом Росії пройшли складні переговори. В результаті Генеральному Секретаріату було відведено статус намісника Тимчасового уряду в Україні й суттєво обмежувалися його повноваження. Все це було прописано в «Інструкції Генерального Секретаріату Тимчасового Уряду». Така поступка з боку української делегації викликала шквал невдоволення членів Центральної Ради, і лише погроза В. Винниченка піти зі своєї посади змусила їх ратифікувати «Інструкції».
Другий універсал фактично продовжував перший. При цьому обумовлювалося, що склад Генерального Секретаріату, який обирається Радою, затверджуватиметься Тимчасовим урядом. На затвердження Всеросійських Установчих Зборів належало направити і серію законів про українську автономію, а збройні сили формувати виключно під наглядом Тимчасового уряду. Проте вже в жовтні 1917 р. Тимчасовий уряд вирішує заарештувати членів Генерального Секретаріату «за сепаратизм».
Більшовицький переворот 7 листопада 1917 р. змінив ситуацію. Третім універсалом Центральна Рада проголосила Українську народну республіку – знову-таки у федерації з Росією, але вже зі своїм Установчими зборами. Більшовики почали наступ на Україну, і тоді 22 січня 1918 р. Центральна Рада проголосила повну незалежність України. Генеральному Секретаріату, перейменованому в Раду народних міністрів, був наданий офіційний статус уряду.
Центральна Рада затвердила Конституцію 1918 р., державні символи, грошову систему, провела частково земельну реформу, почала налагоджувати систему народної освіти. Була скасована приватна власність. Однак чиновники зовсім не дбали про армію. Позиція соціал-демократів полягала в тому, щоб армію розпустити і створити замість неї народну міліцію. Це попри те, що з весни 1917 року здійснювалася масова пропагандистська та просвітницька робота («українізація») у військових і флотських частинах, складених переважно з українців. За різними даними, їх чисельність коливалася в межах 300-600 тисяч осіб.
Безвідповідальна позиція керівництва Центральної Ради у військовому питанні призвела до того, що момент був упущений і українізовані частини були розкладені більшовицької агітацією. В результаті, коли червоні війська, викликані українськими більшовиками зі свого центра в Харкові, наступали на Київ, захищати столицю було нікому. Натиск червоних на деякий час змогли стримати близько 600 курсантів та студентів під Крутами.
Брестський мирний договір, який з більшовицькою Росією підписали держави Четверного союзу, а також УНР, приніс Україні перше міжнародне визнання. Однак, оскільки своєї армії в України фактично не було, Київ від червоних очистили німці.
29 квітня Центральна Рада була розігнана (саме в той день вона встигла прийняти першу Конституцію України). На чолі УНР став генерал Павло Скоропадський з давнього українського роду. Вихований у давніх українських традиціях, хоча і не володів достатньою мірою українською мовою, генерал проголосив себе в старовинному дусі «гетьманом України», а Всеукраїнський з'їзд хліборобів, що підтримав його, проголосив Україну «гетьманською державою» з широкими повноваженнями її лідера. Глава уряду іменувався «отаманом».
У зверненні до українців П. Скоропадський заявляв, що всю повноту влади в країні він тимчасово взяв на себе. Йшлося також про повернення приватної власності і призначення виборів до Український Сейм (парламент).
Гетьмана підтримала не тільки інтелігенція, але, що більш важливо, землевласники і великі промисловці і підприємці. П. Скоропадський зміг домогтися більш широкого міжнародного визнання України (фактично майже по всій Європі), а також заручитися підтримкою Німеччини і Австро-Угорщини в справі військового будівництва. При ньому почали створюватися військові навчальні заклади. Для успішного становлення збройних сил гетьман зміг мобілізувати кращих представників УНР, які раніше займалися цим питанням. В армії були введені погони і військові звання. Павло Скоропадський також заснував Українську академію наук, президентом якої став пізніше Олександр Олександрович Богомолець. Був підготовлений проект аграрної реформи, який передбачав примусовий викуп великих земельних володінь. Селяни були зобов'язані повернути поміщикам награбоване майно. Була укріплена і вдосконалена система грошового обігу, створено державний бюджет. Починає розвиватися підприємництво, засновуються акціонерні товариства, відкриваються банки, пожвавлюється транспорт, налагоджується експорт українського м'яса і зерна за кордон. У гуманітарній політиці спостерігалося всіляке заохочення української науки і культури.
Однак, незважаючи на економічні успіхи і стабільність, деякі кроки гетьмана підірвали його позиції. Це, по-перше, відмова під натиском Німеччини від скликання українських Установчих Зборів. По-друге, гетьман закривав очі на активізацію проросійських організацій, що знаходили опору в старому чиновництві. По-третє, населення незадоволене було соціальною політикою гетьмана (збільшення робочого дня до 12 годин, заборона страйків і т.п.). Уже в серпні 1918 р. почався масовий страйк залізничників. Розгортається терористична діяльність. У самому гетьманському уряді починається розкол, який вдалося вгамувати лише після віддання деяких міністерських постів опозиції в особі Українського національного союзу.
Падіння імператорської влади в Німеччині та Австро-Угорщини в листопаді 1918 р. змусило П. Скоропадського шукати опору в державах Антанти. Ті вимагали змінити курс на користь федерації з Росією. Щоб не допустити цього, опозиція об'єдналася в Директорію, яка з плином часу об'єднала більшість національно орієнтованих сил. П. Скоропадський був змушений зректися влади в грудні 1918 року.
Перші кроки Директорії на чолі з Володимиром Винниченком були витримані в соціалістичному дусі часів УНР. Всі чиновники, призначені при П. Скоропадському, були звільнені або переведені на інші посади. У грудневій декларації 1918 р. Директорія оголошувала про намір об'єднати в єдиний фонд зЕмлі держави, заможних землевласників і церкви для розподілу серед селян. Це викликало невдоволення Директорією з боку промисловців, чиновництва та інтелігенції, яких, до того ж, Директорія збиралася позбавити виборчих прав. В результаті нове українське керівництво втратило підтримку більшості інтелектуалів, фахівців і чиновників.
Директорії вдалося домогтися більш широкого визнання України з боку ще кількох європейських держав. Водночас залишалися суперечливими відносини з Польщею, а держави Антанти, як і раніше, відмовлялися визнавати Україну у відриві від Росії.
Економіка країни перебувала в стані глибокої кризи. Але все ж таки вдалося зробити стабільною гривню, завдяки продуктової інтервенції.
Незабаром Директорія втратила підтримку і селянства, на яке вона спиралася. Справа в тому, що під експропріацію потрапляли селяни, у яких було понад 15 десятин землі, а таких було досить багато. Більшовики ж закликали бідноту брати негайно експропрійовану Директорією землю. Все це разом сприяло тому, що селяни переходили на бік червоних.
У березні 1919 р. війська УНР перейшли в контрнаступ на житомирському напрямку і підійшли близько до Києва. Але успіх був не використаний. Незгода в середовищі українського генералітету, невміле керівництво армією з боку Симона Петлюри, який був схильний до парадності і не терпів біля себе більш талановитих діячів, ніж він сам (саме з його санкції був розстріляний один з найталановитіших українських полководців Петро Болбочан), схильність деяких членів українського уряду до угодовства з більшовиками – все це призвело до того, що в руках частин УНР залишилися тільки західноукраїнські землі.
До серпня 1919 р. після укладення перемир'я з Польщею (травень 1919 р.) українським частинам вдалося увійти до Києва. Але того же дня в українській столиці виявилися частини російської Добровольчої армії Антона Денікіна, після чого українські полки змушені були залишити столицю. Розвиваючи успіх, А. Денікін пішов на Правобережну Україну. Командування Директорії наказало своїм частинам перейти до партизанської війни в тилу по лівий берег Дніпра, зайнятий більшовиками, і правий, зайнятий армією Денікіна.
22 квітня 1920 р. Україна і Польща уклали договір про спільні дії проти більшовиків (Варшавський договір). Ціною договору для України стало віддання Польщі Галичини і Волині на правах автономії.
У результаті стрімкого наступу на початку травня 1920 українська дивізія Марка Безручка спільно з польськими частинами увійшла до Києва. Далі на схід польські союзники йти відмовилися. Цим скористалися більшовики. Протягом літа вони зайняли Київ, більшу частину правобережної України, включаючи Галичину та Волинь, перенесли свої дії на територію Польщі, підійшовши під Варшаву. Тільки в результаті наполегливої битви, що тривала майже два тижні («Чудо над Віслою» 12-25 серпня) більшовики були відкинуті. Марко Безручко тиждень керував обороною польського міста Замостя, яку вели разом поляки і українці з 28 серпня по 2 вересня. Польсько-українські війська перейшли в контрнаступ, дійшли до Поділля. Однак польське керівництво за спиною маршала Пілсудського, який мав сильну опозицію в сеймі, уклало 18 жовтня перемир'я з Радами. Українська армія на свій страх і ризик продовжила війну проти більшовиків, але в кінці змушена була відійти на польську територію. У березні 1921 року польський уряд підписало з совєтами Ризький трактат.
Останній виступ українських військ проти совєтів у цій війні припав на осінь-зиму 1921 року. Два розрізнених загони добровольців, набраних з інтернованих, змогли дійти до Київщини. Перша група повернутися за польський кордон, друга була розбита частинами Григорія Котовського. Полонені були розстріляні 21 листопада 1921 року під Базаром. Врятувалися тільки 150 бійців.