В Київському військово-окружному суді був оголошений вирок Софії Богомолець, одній з лідерів таємноі організації «Південно-російський робітничий союз».

Як ідеолог Союзу, Софія займалася політичною пропагандою серед робітників заводів, їхньою економічною освітою, а проти чиновників, які порушували права робітників, члени Союзу були готові навіть застосувати силу.

Ледь більше ніж за тиждень до оголошення вироку Софія народила у шпиталі Лук’янівської тюрми сина Олександра. Дитину через декілька днів таємно забрали від неї і віддали на виховання до діда. Друга зустріч сина з матір'ю відбудеться лише через десять років, коли Софія буде майже при смерті.

Спочатку Софія Богомолець була засуджена до смертної кари. Але з урахуванням всіх пом'якшуючих обставин страта була замінена на десять років каторги. Царський режим вважав, що позбавився цієї жінки назавжди. Він помилявся.

Життя на каторзі стане для Софії суцільною боротьбою не тільки за свої ідеали, але й за людську гідність. Невдала втеча з пересильної тюрми, голодування, участь у акціях протесту ув’язнених… Вона відмовлялася ходити на допити з приводу своїх протестів, а коли її тягнули туди силою, не відповідала на жодні запитання. Все це забирало у неї здоров’я, а додавало хіба що років каторги, які їй регулярно нараховувало каторжне начальство за «непокору і буйну поведінку».

Каторга забрала у Софії здоров’я, забрала життя, але не зламала її гордість. В своєму заповіті вона просила поховати її на Украіні, але дозволу на перевезення тіла її чоловік і син не отримали. Влада боялась, що її похорон може вилитися в акцію непокори. Навіть після смерті режим боявся Софію.

Вона пішла з життя з вірою і мрією в іншу Україну - справедливу і гідну своїх громадян, вона пішла з життя непереможеною.