15 травня 2000 р. – померла моя бабуся – Зоя В’ячеславівна Богомолець-Снєжкова-Спіліоті
History of family
« Червень 2026 »
Пн Вт Ср Чт Пт Сб Нд
1 2 3 4 5 6 7
8 9 10 11 12 13 14
15 16 17 18 19 20 21
22 23 24 25 26 27 28
29 30          

15 травня 2000 р. – померла моя бабуся – Зоя В’ячеславівна Богомолець-Снєжкова-Спіліоті

Доживши до свого щастьоліття, на 88-му році життя померла моя бабуся – Зоя В’ячеславівна Богомолець-Снєжкова-Спіліоті, дружина Олега Олександровича Богомольця.

Донька видатного одесита – хірурга, скрипаля й художника В’ячеслава СнєжковаЗоя В’ячеславівна успадкувала від нього здатність мати кілька талантів. Вона була талановитим ученим-хіміком. Потім спробувала себе як радіожурналістка – і так і залишилася працювати на українському радіо редакторкою й ведучою науково-пізнавальних програм.

Як і всім Богомольцям, або спорідненим із ними на початку ХХ століття, Зої В’ячеславівні «поталанило» з непролетарським походженням. До того ж, її батько входив до товариства художників ім. К. Костанді, котре до самого свого вимушеного розпуску не припиняло опору, хоча й пасивного, засиллю комуністичної естетики в мистецтві.

Радянська влада прагнула відігратися на непокірних. Снєжкови не стали винятком. Під час «великої чистки» в 1930-х рр. в Одесі була заарештована мама Зої В’ячеславівни – Катерина Антонівна Спіліоті (кіпріотка за походженням). Зоя В’ячеславівна, тоді ще молода жінка, кинулася до Одеського НКВС рятувати матір, слабо уявляючи, як це можна зробити. Але сталося неймовірне – з часом Катерину Антонівну визволили. На той час тесть ЗоїОлександр Олександрович Богомолець, так само як міг допомагав і витягав з-під арешту своїх колег по Академії наук.

В останні дні життя Олександра Олександровича вона була поруч, опікувалася ним. Якось він у розмові з невісткою сказав, що про тих людей, які йдуть з життя, треба згадувати не сумом, а нагадуванням про їхнє життя і працю.

А для мене вона була просто бабусею, яка вчила мене, маленьку, готувати родинні свята й веселі КВНи, писати шаради й шити власноруч іграшки зі старого одягу, а чудову казку бабусиної мами, Катерини Антонівни, яку я любила слухати засинаючи, про Маму-ведмедицю, я переповідаю і своїм дітям, і сподіваюсь, що мої діти перекажуть її також своїм онукам. 

«Незламна інтелігентка» - так згадували Зою В‘ячеславівну всі, хто її знав. Дуже сподіваюся, що цю незламність та інтелігентність ми, її нащадки, не втратили...