«Княжа» версія
- Деталі
- Категорія: Uncategorised
- Опубліковано: П'ятниця, 17 жовтня 2014, 12:02
- Перегляди: 1155
«Княжа» версія
Ця версія виводить рід Богомольців від вітебських Рюриковичів. Вона була поширена в сім'ї Анджея Богомольця (1900-1988) і грунтувалася на двох документах, відомих як виписки з гродських книг Упитського повіту (від 3 липня 1741 р.) і Мінського воєводства (липень 1785 р.). Обидва документи зберігаються у фондах Анджея Богомольця, переданих після його смерті в Інститут Юзефа Пілсудського в США його сестрою – Анною-Марією Богомолець (1904-2003).
Перша виписка, якщо вірити її тексту, є копією якогось привілею від 1393 р. на земельні володіння предків Богомольців, родовід яких виводиться мінімум до XII століття. Друга подана як копія документа від 22 червня 1515 р. – дарчого акту одного з Богомольців (Юхна Федоровича) на деякі з володінь як посаг за його сестрою (вийшла заміж за «зем'янина господарського» Матвія Матвійовича Пушкіна). Ксерокопії цих виписок люб'язно передав нам громадянин США Олексій Львович Богомолець, син відомого російського художника Льва Костянтиновича Богомольця (1911-2009).
У виписках згадуються Олефір Олефіровіч, а також його батько і дід – Олефір Богданович і Богдан Васильович, які представлені як предки Богомольців. Причому в липневій 1785 виписці Богдан Васильович представлений як «княжич мінський», син мінського князя Василя (тобто – Рюриковича), який жив в кінці XIII – на початку XIV в.
Нами було проведено дослідження цієї версії, з висновками якого ми знайомимо читача.
1. Обидві виписки містять «географічну прив'язку» не до Вітебщини як історичної батьківщини Богомольців, а до віддаленого від неї Мінського князівства.
2. Князь Василь Мінський згадується один-єдиний раз – у «Воскресенській хроніці» під 1326 роком, коли він, будучи васалом литовського князя Гедиміна, їздив за його дорученням з посольством до Новгороду для укладення миру з новгородцями і німцями ("Полное собрание русских летописей". Т. VII. – СПб., 1856 – С. 199). Його походження простежити важко. Як вважає український вчений Леонтій Войтович, він, швидше за все, був нащадком Гліба Всеславича, що воював свого часу з Володимиром Мономахом (Войтович Л. «Князівські дінастії Східної Європи (кінець IX – початок XVI ст.): склад, суспільна і політична роль ». Львів, 2000). Після його смерті (дата невідома), Мінське князівство увійшло до складу Великого князівства Литовського – станом на 1345 рік Мінськ уже був частиною Віленського уділу великого князя литовського Ольгерда (бл.1295-1377) (Загарульскі Э. М. «Заходняя Русь: ІХ-ХІІІ ст. ». - Мн., 1998).
Цей факт викликає сумнів в існуванні у Василя Мінського потомства чоловічої статі. В іншому випадку, Мінське князівство якийсь час ще проіснувало би. Адже ліквідація удільних князівств в Литві-Русі почалася тільки в XV столітті за великого князя Вітовта (1350-1430 ). Попри це, в розглянутих нами документах стверджується, що у Василя Мінського все ж були нащадки, причому в трьох (!) поколіннях.
3. При цьому дивним виглядає той факт, що всі вони проходять як нетитуловані, тобто як прості «зем’яни господарські». Адже у Ольгерда не було жодних підстав відбирати Мінське князівство собі, крім хіба що сварки його власників зі своїм сюзереном. Але подібних фактів хроніки і документи не фіксують.
4. Звернемо увагу на імена гіпотетичних нащадків Василя Мінського. Ім'я Оліфер нехарактерне для осіб княжого походження – ні для білоруських Рюриковичів, ні для Рюриковичів взагалі. Що ж до імені Богдан, то воно досить пізнє серед імен «княжого кола», нечасте і зустрічається серед українських та білоруських князів не раніше середини - другої половини XV ст. і до другої половини XVI ст.
5. Документи, в яких обгрунтовується князівське походження Богомольців, датовані досить пізніми строками. Виписка з гродських книг Мінського воєводства від 1785 р., - копія дарчого запису від 1515 р. – фактично єдине джерело, де згадується про наявність у князя Василя Мінського нащадка по чоловічій лінії – Богдана Васильовича. «Розрив у часі» між згадкою Василя Мінського у «Воскресенській хроніці» під 1326 роком (складеній у Московії не раніше першої половини XVI ст.), і дарчим записом, де йдеться про «Богдана Васильовича» (документ датований 1515 роком), становить майже 200 років! Інших згадок про нащадків князя Василя Мінського не зустрічається.
Те ж саме стосується і липневої 1741 року виписки з гродських книг упитского повіту – гіпотетичної копії привілею 1393 року, яка «удревнює» рід Богомольців до часів домонгольської Русі.
6. В тексті липневої 1741 року виписки, що подає текст, як припускається, від 1393 року, згадується, що один з предків Василя Мінського ходив «з Царгорода у святий град Єрусалим на богомілля». Такий рядок явно спрямований на те, аби пояснити читачеві виникнення родового прізвища Богомольців і походження всього роду від Рюриковичів. Однак документів, які би підтверджували факт релігійного паломництва руських Рюриковичів домонгольської доби до Єрусалиму чи до Константинополю, не знайдено.
7. Згадувані в обох документах населені пункти та місцевості – діброви Туровська, Заліська, Куликівська, село Лозки, нива Кривичі, «служби Железниковская і Градобицкая («служба» - землеволодіння, пожалуване великим князем на умови військової служби), Городець – зовсім відсутні у відомих нам і близьких за часом документах, що стосуються Богомольців, починаючи з «Книги пожалувань» Литовської метрики і закінчуючи «дільчими листами» початку XVI століття. В них «географічною прив'язкою» роду Богомольців є Вітебщина, насамперед – маєтність Погостище, а також місцевості й населені пункти навколо нього. Внесення згаданих двох текстів до актових книг, відповідно в 1741 і 1785 рр., проходили не за «місцем проживання» представників роду – Витебщиною – а в упитському повіті (Троцьке воєводство, на території сучасної Литви) і в мінському воєводстві.
8. Цікаво, що «документом від 1393 року» займається не представник Богомольців, а «пан Міхал з Козельска Пузина» - особа княжого походження. «Цілий князь» (!) клопочеться за чужих йому Богомольців, причому, з нетитулованого роду.
9. В дарчому документі, датованому 1515 роком, згадується Матвій Матвійович Пушкін як чоловік Єфросинії Богомолець. Прізвище Пушкін – суто московське, що наштовхує на певні здогади про спорідненість з відомим російським поетом, Олександром Пушкіним.
Однак у родоводы поета, складеному авторитетними генеалогами-пушкіністами, А. А. Черкашиним і Л. А. Черкашиною, особа з такими ім'ям і по-батькові не значиться.
10. Акт, що фіксує «привілей» від 1393 р., писаний різними почерками.
Професійні генеалоги вважають це вірною ознакою містифікації. Як зазначає завідувач відділом інформації, публікації та наукового використання документів Національного історичного архіву Республіки Білорусь Сергій Рибчонок, «зазвичай документи, які фальсифікувалися, писалися заздалегідь і вносилися до книги при оказії» («Гербоўнік беларускай шляхты». Т. І. – Мінск, 2002. – С. 27).
11. У «дарчому акті» нібито від 22 червня 1515 р. зустрічається ще кілька «підводних каменів». В ньому, наприклад, йдеться про те, що на момент складання акту уряд мінського воєводи обіймав Павло Іванович Сапєга.
У роді Сапєг відомі два Павла Івановича. Один – син воєводи підляського і вітебського Івана Богдановича Сапєги (1486-1546), державця Любецький, каштелян київський, помер в 1580 році. Точна дата народження цього Павла Івановича Сапеги невідома, але на дату, проставлену в документі, він міг бути або ще дитиною, або взагалі ще не народитися. Інший Павло Іванович Сапєга (кінець XV ст. – 1579), воєвода новогродський і підляський, син Івана Семеновича Сапеги (1450-1517), старости брацлавського, воєводи підляського і вітебського.
Жоден з цих двох Павлів Івановичів ніколи не обіймав уряду мінського воєводи – ні в 1515 році, ані в іншому (Насевіч В.А. Генеалагічныя табліцы старадаўніх княжацкіх і магнацкіх беларускіх родаў 12-18 ст. – Менск, 1993. – Табліца 7).
12. Копія документу про "дарчий запис" від 1515 року, нагадаємо, датується липнем 1785 року. Саме цього року, але дещо раніше, а саме 21 квітня, російська імператриця Катерина II видала знамениту «Жалувану грамоту дворянству», в якій визначалися права і привілеї дворян. Дія грамоти поширювалося також на шляхтичів розділеної Речі Посполитої за умови надання ними переконливих доказів свого походження.
Очевидно той, на чиє замовлення складався даний документ, якраз і намагався це зробити. Але замість того, щоби збирати справжні документи, вирішив спішно накидати версію походження від Рюриковичів.
Відзначимо, що для професійних генеалогів документи, «актиковані» (тобто зареєстровані) в період з 1772 року (перший розділ Речі Посполитої) по 1834 рік (невдовзі після придушення Листопадового повстання 1830-1831 рр.., в часи масової «чистки» шляхетського стану) є своєрідними «червоними прапорцями», які можуть вказувати на наявність містифікації, коли шляхтичі, або особи, які претендували на шляхетство, за відсутності відповідних документів, масово вдавалися до їх фальсифікації. («Гербоўнік беларускай шляхты». Т. І. - Мінск, 2002. - С. 26).
13. Нарешті: ані Юхно Федорович Богомолець, ані його сестра Єфросинія в жодному відомому нам документі XV-XVIII ст., що стосуються роду Оліферовичів-Богомольців або споріднених їм Оліферовичів-Погоських, не згадуються.
Висновки: Обидва згадані нами документи слід віднести до містифікацій. Можливо навіть, що обидва вони робилися на замовлення однієї й тієї ж особи.
Але їхнім невідомим авторам не варто було вдаватися до вигадок. Адже документальна база для обгрунтування благородного походження роду Богомольців є цілком достатньою. Зрештою, це було доведено в так званому «Першому розписі», або постанові депутатського дворянського зібрання про визнання дворянства за родом Богомольців від 22 жовтня 1792 року (НИАБ. Ф. 2512. – Оп. 2. – Сп.№ 2. – Л. 7-14). У даному документі містяться посилання на реальні документи, які пізніше, в кінці XIX – на початку ХХ ст. були введені до наукового обігу, будучи опублікованими в збірнику актів, виданих Віленською археографічної комісією в майже сорока томах, а також у 31-томному збірнику «Историко-юридические материалы, извлеченные из актовых книг губерний Витебской и Могилевской» (ИЮМ).