Сьогодні їй би виповнилося 76 років ...  

Пригадую, як іще будучи зовсім маленькою, я прийшла зі школи додому і кажу: «Мамо, вчителька сказала, що призначить мене головною в «зірочці » серед «жовтенят». Мама запитала: «Правда? І що ти будеш робити». Відповіла: «Вчителька сказала, що я буду розповідати про те, що роблять інші діти». Мама повела очима в бік кута, де висів ремінь: «Бачиш? У нашій родині стукачів не було і не буде». Слово «стукач» тоді для мене було незнайоме, але я зрозуміла, що це те, від чого можна серйозно постраждати. Мамин авторитет був настільки сильний, що для мене вже не стояло питання, буду я головною в «зірочці» чи ні, і що відповідати вчительці.

Авторитетом мама залишається для мене й донині, досі не віриться, що її немає поруч уже два роки ... Її - такої активної і яскравої особистості, яка навчила мене жити, а не існувати. Її, яка будучи вагітною, ганяла по Києву на моторолері, викликаючи подив у «пристойних» киян, котрі статечно прогулювалися в сквері Богомольця: і це внучка «самого»!!!

Загальна увага і впізнаваність не вплинули на мамин характер, не змусили її загордитися та розлінитися, незважаючи на те, що з шести років вона вже була «кінозіркою» - знімалася у фільмі про діда, академіка Олександра Олександровича Богомольця. Навпаки, розуміння того, що ти ростеш у відомій родині, де діда і батька знає все місто, вся Україна, та що там говорити - весь Радянський Союз, змусили бути подвійно відповідальною і працьовитою. Наукова та викладацька кар'єра Катерини Богомолець пов'язана з працями діда - з патофізіологією і ендокринологією. У київський медінститут, який закінчила в 1963 році, вона повернулася через 10 років на роботу. І до кінця життя пропрацювала на кафедрі патологічної анатомії. З 1979 року - як доцент, з 2001 року - як професор.

Студенти її побоювалися, але поважали. Здати їй патофізіологію з першого разу на п'ятірку було ой як нелегко. Довгий час мама працювала дитячим патологоанатомом і, проводячи розтини новонароджених дітей, пояснювала мені, чим можуть обернутися для маленьких пацієнтів лікарські помилки. Мені було 18-20 років і кожну суботу свої перші три роки навчання в медуніверситеті - я проводила з мамою на розтинах у дитячій прозектурі. Жорстко? Можливо, але зрозуміло, просто і доступно - рівень лікарської відповідальності за життя людини. Саме, завдяки цій жорсткості, студенти, які вже самі доросли до звання професора, згадують Катерину Олегівну та отримані від неї знання, котрі не вивітрилися через десятиліття.

А ще я вдячна мамі за те, що вона змогла зберегти від діда і прадіда і передати нам - наступним поколінням Богомольців - не тільки професію лікаря (що безсумнівно дуже важливо), а й культ освіти, культури, людяності, чесності та патріотизму.

Мамине життя вкоротила наша восьмирічна боротьба з черговою владою за збереження київської міської Олександрівської лікарні і меморіального парку на вулиці Богомольця, кримінальні справи, сфальсифіковані владою на батька, 20 слухань - політичні репресії сучасності, про які поки не прийнято писати.

Початок весни для мене назавжди - це день народження мами. День народження жіночого роду Богомольців, що настає в березні ...