Розповідь Вадима Якимовича Березовського
History of family

Розповідь Вадима Якимовича Березовського

Записано зі слів В. А. Березовського 4 лютого 2010 р.

 

Дитинство я провів на батьківщині батька – село Ольшаниця, Рокитнянського району (раніше – Ставищанського повіту) Київської області, куди щоліта батько вивозив сім'ю. Я проводив літо в звичайный глинобитній сільській хаті – з глиняними підлогами, під солом'яною покрівлею, з ґаночком, з погребом. Був город, на якому працювали родичі. 

В сім'ї батька було 19 дітей. Прізвище Березовських було присвоєне цілій вулиці в селі. Вона називалася «куток Березовських», бо була тупиковою і виходила до річки Горохуватки. Уздовж цієї вулиці жили всі Березовські – починаючи від центральної площі, яка в селі називалася «вигін» (туди виганяли щоранку корів, пастух брав корів тільки на вигоні – він не заходив до кожн хати за коровою, господиня сама виганяла свою худобину, пастух збирав стадо і вів його на луг чи до лісу). 

За розповідями діда, Луки Никифоровича (батька мого звали Аким Лукич), в сім’ї було троє братів Березовських. Лука був одним з трьох братів. Старший брат – Федір, а молодший – Петро. Вони входили до кола слуг графині Браницької, з якою разом прибули на Україну і отримали великий земельний наділ в селі Ольшаниці. Між трьома братами не було особливої дружби. Тому вони розселилися на достатній відстані один від одного. Як розповідав дід, одного разу коли хтось із братів (наскільки я пам'ятаю, це був Федір) десь на межі побудував собі хату, то два інші за ніч її розібрали, бо він порушив якісь внутрішні сімейні розподіли. Після цього він виїхав з Ольшаниці до Оренбургу – ще в молодому віці, разом із дружиною. Тому можливо, що в Оренбурзі є теж одна з гілок Березовських. 

У ті роки було прийнято, щоб у сім'ї було багато дітей, оскільки земельний наділ був прямо пропорційний кількості їдців у сім'ї. Щоосені відбувавлися збори сільської громади, на яких землі в селі перерозподілялися. У кого вмирала людина, у того забирали частину землі. Справа в тому, що тоді земля була не в приватному користуванні, а в користуванні громади. Це була друга половина XIX ст. 

Наскільки я знаю, Ольшаниця стала залізничною станцією тільки в 1875 році, коли проводили Південно-Західну залізницю. Тоді Ольшаниця набула другого дихання. Справа в тому, що всі пасажири, які їхали в Таращу, мали виходити на станції Ольшаниця і добиратися до Таращі ще десь 24 км. Тому в Ольшаниці всі господарі, які мали коней, завели собі брички і займалися візництвом. Це був найбільш дохідний промисел. 

Прадід мій мав 14 пар волів. Щоліта він споряджав валку чумаків за сіллю в Крим. Туди вони везли зерно, хліб, назад привозили сіль і рибу. Але цей промисел для прадіда закінчився сумно. Був якийсь мор, епідемія – чи то сибірської виразки, чи то чуми худоби, тому з Києва приїхала бригада ветеринарів і всю худобу в Ольшаниці було забито, звалено в яму і засипано. Прадід збіднів, а дід почав займатися кінним візництвом. Коней тоді чомусь не вбивали, а тільки волів і биків.

Це те, що я знаю достовірно. Про решту – з літератури. Якось в історичних матеріалах про декабристів я натрапив на відомості про те, що після Вітчизняної війни 1812 р., коли Олександр I в'їжджав на білому коні до Парижу, на нього було скоєно замах. Його здійснив поляк Березовський, який втік з Польщі після повстання. Він стріляв в Олександра і поранив його в руку, але не смертельно. Його затримали, засудили і стратили у Франції (Можливо, йдеться про замах не на Олександра І, а на Олександра II. Це сталося на всесвітній виставці в Парижі 6 червня 1867 – через три роки після поразки Січневого повстання 1863-1864 рр. в Польщі, Литві і Україні. Замаховця звали Антон Березовський. Куля потрапила в коня. - Ред.). 

Другий з відомих мені - це Максим Березовський. 

Мені також відомо, що у діда Луки, була дружина, Ірина Макарівна Жураковська. Це теж польський рід, який жив у селі поблизу, що називалося Землянка. Справа в тому, що поляки одружувалися тільки на польках, з українцями вони намагалися не змішуватися. У ті часи це вважалося ганьбою для шляхти. 

У мене є фотографія Ірини Макарівни. У неї такі суворі, «арійські» риси обличчя, вузький ніс – красива дуже була бабуся. У неї був найцінніший предмет, який зберігався в здоровенній скрині. У скрині було придане, з яким дівчину видавали тоді заміж. І там було все необхідне – і постільна білизна, і все-все. Так ось, найцінніший предмет, який у неї збергігався в скрині (вона мені, коли я був дитям, іноді його показувала), це був браслет – подарунок від графині Браницької її матері. Це був браслет у вигляді змії з дорогоцінними каменями. Він потім перейшов у спадок до мене, а я його подарував Ользі Вадимівні

Жураковська теж входила до кола шляхти графині Браницької. Всі вони з цього кола були католиками за віросповіданням. Але бабуся вже мало дотримувалася католицизму – у неї вже була православна ікона, вона ходила в православну церкву. Тому що в Ольшаниці була тільки одна церква і поляки були прийшлими тут. 

Інша частина старого населення Ольшаниці називала «куток Березовських» «Ляшим кутком». Тобто, вони протиставляли «ляхів» українцям. Ця вулиця була зовсім окремо від усього села. Вона йшла від центру села у напрямку до річки. А село залишалося на схід від залізничної станції. Якщо центром села вважати залізничну станцію, то від центру пряма дорога йшла до «Ляшого кутка», а в старе село дорога йшла направо. А лівіше вже починався ліс. Між селом та лісом і розташовувався цей «Ляший куток». 

*   *   *

Коли батько і бабуся були живі, ніхто в родині не говорив польською. Справа в тому, що в 1930-х роках поляків виселяли з України і переселяли куди подалі. Це було майже кримінальним злочином – бути поляком. Мабуть тому всі Березовські (і двоюрідні, і троюрідні) записані були в документах як українці. Я пам'ятаю довоєнний час, ніхто ніколи польською не говорив, навіть коли родина збиралася за столом. І тільки коли у батька розвинувся інсульт і він втратив свідомість і майже рік лежав у такому стані у мене вдома, він весь час марив польською. Очевидно в пору його дитинства, коли він був маленьким, всі розмови в його родині велися польською. І спрацювала пам’ять.

Батько закінчив школу телеграфістів і до самої революції працював на залізничній станції. Телеграфісти ходили у формі і вважалися знаттю, наближеною до поштмейстера. Тому що поштмейстер був в селі першою величиною – після старости села. І телеграфіст стояв на третьому місці в сільській ієрархії. 

*   *   *

Колись мені випадково до рук трапився гербовник. Він є у Ольги (Богомолець. - Ред.) – я його побачив у неї в кабінеті. Заради інтересу погортав і знайшов там, що Березовські були нобілітовані в 1482 році Тоді я почав згадувати все, що у мене було в пам'яті. Але, оскільки після революції поляки асоціювалися з Пілсудським і «білополяками», то все, що пов'язано було з польським походженням, приховувалося. Тому інформації про проміжні ланки, давніші, у мене немає. 

*   *   *

Батько (1901 р. н.) розповідав, що під час першої світової війни, коли в село Ольшаниця увійшли німецькі частини, в цих частинах був правнук графині Браницької. Справа в тому, що під час першої світової війни замок Браницьких був пограбований. Замок стояв над річкою Россю на висоті, такому невеликому пагорбі, який чомусь називався Божа гора. Це в районі нинішнього села Бушеве. Бушеве та Ольшаниця – це два сусідніх села, які змикаються між собою. Обидва вони були у володіннях графині Браницької. Замок сам не зберігся – тільки його фундамент залишився. І німці робили обшук у всіх хатах. І в кого з селян вони знаходили майно графині або з клеймом Браницьких, то правнук графині їх шмагав різками. Їх роздягали, клали на лавку, прив'язували і пороли. Німці ходили по клунях і шукали збрую. Тому що збруя робилася з добротної шкіри і на кожному елементі кінської збруї були графські клейма. Причому на телігах, на возах, на бричках теж були клейма. А ще – на меблях. А в сільській хаті які були меблі? Тобто, коли заходиш в хату, відразу бачиш, де графська меблі. Тому німцям було легко орієнтуватися, хто брав участь у грабунках. 

*   *   *

По материнській лінії (ван Штраль) мені майже нічого не відомо, за винятком того, що в сім'ї мами всі знали німецьку мову і розмовляли німецькою. Маму звали Ніна Никифорівна. Її батько був уже росіянин на прізвище Швець. А по матері вона була уродженная ван Штраль. 

Їх було восьмеро дітей. Четверо з них загинули під час другої світової війни від епідемій, від голодування. Один з їхньої сім'ї, Володимир Никифорович, коли німці прийшли в Київ, залишився в Києві і зареєструвався як «фольксдойче» (як Вольдемар, звичайно). Після війни він був репресований, сидів у Сибіру, потім його вислали на поселення в Бар (Вінницька область) – в Києві йому жити не дозволили. Найстарший брат був Павло. Він був високо ерудованою людиною. Знав п'ять іноземних мов, крім німецької. Помер від висипного тифу під час війни. 

Бабуся була лютеранкою. А Павло і моя мати Ніна, я знаю точно, відносилися до протестантської секти баптистів. Як бабусю звали? – це я повинен запитати у тітки, бо дружина Володимира Никифоровича, який був репресований, повернулася до Києва після його смерті, і вона ще жива. У бабусі було якесь німецьке ім'я. Не можу згадати. 

Павло під час німецької окупації Києва був редактором газети «Нове українське слово». Після «невдалої» публікації йому довелося переховуватися від влади. Похований десь у Західній Україні. Тоді всю редакцію поміняли (Можливо, насправді йдеться про розгін у 1941 році редакції газети «Українське слово», де працювала Олена Теліга, а «Нове українське слово» було створено замість неї.Ред.). Я пам'ятаю, ця газета видавалася ще на такий синювато-блакитнуватої папері. Якість паперу під час війни була дуже низькою. Оскільки Павло був баптистом, то його прихистила в Західній Україні баптистська громада. Там він заразився на висипний тиф і помер. Потім нам надсилали фотографії його могили, його похорону. Вони там за свій рахунок його поховали і прислали інформацію. Чи то Чернівці, то чи Ужгород, але десь на Закарпатті.

Наймолодший брат, Василь, був призваний до Червоної Армії, дослужився (по-моєму, в піхоті) до чину майора. Мав два важких і два легких поранення. Після війни повернувся до Києва. Деякий час навіть працював директором Київської ювелірної фабрики, коли повернувся з фронту. Але спочатку його призначили директором якогось гастроному – десь в 1946-1947 рр. Це я точно пам'ятаю, бо гастроном був на нашій вулиці. Але він був настільки щирий член КПРС, що мати ніколи у нього нічого не могла отримати, окрім як за картками. Потім його з цього гастроному перевели і зробили директором Київської ювелірної фабрики – у зв'язку з тим, що там виявили великі крадіжки, а він був кристально чистий комуніст. Він пропрацював на ювелірній фабриці якийсь час, хоча до ювелірної справі не мав найменшого стосунку. А третя його посада – директор магазину науково-технічних посібників для шкіл і інститутів на площі Космонавтів на першому поверсі. Там продавалися наукові прилади. І він багато років, до самої смерті був директором цього магазину. 

Вольдемар після сибірської тюрми міг працювати (і працював) тільки вантажником. Іноді він інкогніто приїздив до Києва, зустрічався з моєю матір'ю і розповідав їй все. Він був найінтелігентнішим вантажником – знав три мови, був завзятим театралом. Мати колись з обуренням мені розповідала, що в голодні роки, коли родина голодувала, він зі старшим братом ходив по дворах Києва і вони пиляли дрова – за частину дров. Коли вони закінчували пиляти, Вольдемар забирав свою частину дров, йшов на базар, продавав їх, купував квіти, ввечері йшов до театру і ці квіти дарував актрисам. А старший брат приносив ці дрова додому для опалення та для збереження сім'ї. Через це в сім'ї між двома братами були сварки – між старшим і середнім. 

Під час окупації Вольдемар мав приватну майстерню з ремонту велосипедів. Його дружина була спортивна велогонщиця. Її звали Лариса Наумівна Швець (однофамілиця). Якимось чином він з нею познайомився і коли німці почали відкривати промисли, то Вольдемар завідував веломайстернею, яка розташовувалася на Євбазі. 

Між братами залишалися добрі сімейні стосунки. Вони всі були віруючими. В тому числі й той, який був комуністом. Тільки він не ходив на зібрання. І оце поєднання релігійної моралі та комуністичної дисципліни, мабуть, привело його до того, що він весь час був на службі на найвідповідальніших посадах – де хтось прокрався, його завжди туди кидали, щоб закрити дірки і припинити зловживання в торговій мережі ...