Чернігівська гілка
History of family

Публікації

2. 13-14 червня в історико-культурному комплексі "Замок Радомисль" пройшов ІІ Міжнародний фестиваль "Музика Шопена під відкритим небом". Фестиваль заснований господинею замку, Ольгою Богомолець, у минулому році.

Фестиваль був благодійним. Кошти від нього пішли на допомогу сім'ям загиблих під час Революції Гідності Переваги і у військовому конфлікті на сході України, які віддали життя, захищаючи Україну від російської агресії.

Детальніше про фестиваль читайте тут: http://tyzhden.ua/Culture/138708

 

1. Ще на початку лютого 2014 року російська редакція радіо "Свобода" зробила велике інтерв'ю з Олександром Вадимовичем Лазурським - сином художника-графіка, ілюстратора й дизайнера шрифтів Вадима Володимировича Лазурського, онуком Наталі Михайлівни Богомолець (Лазурської). В ньому Олександр Вадимович розповів про свій рід, про діда Володимира Федоровича (вихователя в родині російського письменника Льва Миколайовича Толстого, пізніше - відомого філолога, літературознавця і діяча "Просвіти") й батька і, звичайно, згадує й родину Богомольців, із якою споріднені Лазурські.

Ось за цим посиланням http://www.svoboda.org/content/transcript/25267774.html   можна почитати текст інтерв'ю. На сторінці з ним також міститься опція, що уможливлює його прослуховування.   

Музика

Bogomolec_-Ol_ga-Kayros.mp3  >>> СКАЧАТЬ

Bogomolec_-Ol_ga-Yangole-miy.mp3  >>> СКАЧАТЬ

Ol_ga-Bogomolec_-Mater.mp3  >>> СКАЧАТЬ

Ol_ga-Bogomolec_-Napitis_-golosu-tvogo.mp3  >>> СКАЧАТЬ

Ol_ga-Bogomolec_-Nedumano-negadano.mp3  >>> СКАЧАТЬ

Ol_ga-Bogomolec_-Osnny-den.mp3  >>> СКАЧАТЬ

Чернігівська гілка

Богомольці. Чернігівська гілка

 

Герб «Богорія»

 

1. Василь ... Богомолець 

Роки життя: 2-га пол. (бл. 80-х/поч. 90-х рр.) XVII ст. (?) – перша половина XVIII ст. (?)

(«ДК». – С. 45,46)

Відомий тільки по по-батькові своїх дітей. Час і обставини появи на Чернігівщині залишаються невстановленими. Імовірно може бути нащадком когось із «вітебських» Богомольців XVI століття, про кого відсутні дані щодо сім'ї та потомства в розпису «вітебської» гілки. 

Чи був Василь першим з Богомольців, хто перебрався на Чернігівщину, або це зробили його невідомі ближче предки, також залишається нез'ясованим. 

Ймовірно, служив значковим або військовим товаришем у Київському полку, як пізніше і його діти. 

Очевидно, що володів кількома селами, серед них – Бабарики і Лемеші і, можливо, Ставиське і Новаки, які після ліквідації Українського гетьманату числилися в Козелецькому повіті Київського намісництва. В пізніших записах ці маєтки значаться за його нащадками як родові. 

Потомство: Тетяна (№2), Петро (№3), Євдокія (№4) 

 

Діти 1: 

2. Тетяна Василівна Богомолець 

Роки життя: бл. 1714 р. – 19 серпня 1774 р.

Про неї відомо тільки те, що вона не була заміжня, жила в родині свого брата, Петра Васильовича Богомольця (№3) Померла в селі Бабарики. Похована в селі Лемеші («ДК». - С. 45) 

3. Петро Васильович Богомолець 

Роки життя: бл. 1716 р. – 25 серпня 1781 р. 

Значковий товариш Київського козацького полку. В військові товариші зарахований у 1757 р. Того ж року 15 червня вийшов у відставку (абшид). З 1777 року – власник села Ставиське Козелецького повіту за уступочним записом своєї рідної сестри, Євдокії Василівни Богомолець (Стрешенцової) (№4). Помер у селі Бабарики. Похований в селі Лемеші («ДК» –  С. 45).

Дружина: Євдокія ... (бл. 1724 р. – після 1787 р.; рід невід.). Донька козака (Кривошея В. В., Кривошея І. І., Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини". - Київ, «Стилос», 2009 р. - С. 42; "ДК" - Там же). 

Потомство: Федір (№5), Євстафій (№6), Петро (№7), Євдокія (№8) 

4. Євдокія Василівна Богомолець 

Роки життя: невід. 

Чоловік: Денис ... Стрешенцов (роки життя невід.), бунчуковий товариш («ДК». – С. 50).

Даних про потомство немає.

 

Діти 3: 

5. Федір Петрович Богомолець 

Роки життя: бл. 1751 р. – між великими постами 1795 і 1796 рр. 

Значковий товариш Київського козацького полку з 30 березня 1777 р. Разом з братом, Петром Петровичем Богомольцем (№7) володів селами Гладке і Сморшки (березинський повіт, Чернігівська губернія) з 16 душами селян, а також селом Бабарики (3 душі). Помер в с. Бабарики. Похований в с. Лемеші (Кривошея В. В., Кривошея І. І., Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини". - Київ, «Стилос», 2009 р. - С. 42; «ДК». – С. 46, 47). 

Дружина: Марія Терешківська (бл. 1757 р. – після 1818 р., рід невід.). Дочка священика. Шлюб укладений в с. Лемеші в 1774 р. (Кривошея В. В., Кривошея І. І., Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини". - Київ, «Стилос», 2009 р. - С. 42; «ДК». – Там же). 

Потомство: Анастасія (№9), Іван (№10), Прокопій (№11), Меланія (№12), Кирило (№13), Гавриїл (№14), Георгій (№15), Євдокія (№16), Іван II (№17) 

 

Герб «Помян»

6. Євстафій (Остап) Петрович Богомолець 

Роки життя: між 1750 і 1755 рр. – 1811 р. 

Перший з Богомольців «чернігівської» гілки роду, який почав користуватися гербом Помян. Причина зміни герба невідома. 

З 1764 року служив в Київському козацькому полку. В походах не був. Можливо, «служба» була номінальною, оскільки, судячи з року народження, Євстафій Богомолець почав її, коли йому було від 10 до 14 років*. З 1776 г. – обраний возним (судовим приставом) Київського міського суду; на цій посаді згадується ще у 1782 р. У 1780 р за вибором шляхти обраний писарем Козелецького земського суду. У 1781 р. брав участь «в заготовленні належної від дворянства провізії» при підготовці прийому цесаревича Павла Петровича (майбутнього імператора) та його дружини Марії Федорівни під час поїздки їх до Києва.

Військовий товариш – з 1 травня 1782 р. Патент на чин виданий за підписом генерал-фельдмаршала графа П. А. Румянцева-Задунайського. У 1783 р. – житель міста Козельця. Дворянство підтверджено 20 серпня 1784 р. від повітового предводителя відповідним свідоцтвом. У відставку вийшов 27 листопада 1787 р. з чином поручика. Патент на чин був виданий за підписом графа Румянцева-Задунайського 25 липня 1790 р. У 1789 р. – бургомістр Козельця. Володів кількома душами кріпаків в с. Лемеші. Там же і помер – найімовірніше, там же і похований (РГИА. Ф. 1343. – Оп. 17. – Сп. № 4524. –Л. 19, 19 (зв.), 20, 20 (зв.), 23 (зв.), 24, 24 (зв.). 

Примітка.* Це суто російська традиція запису дворянами своїх дітей у армійські полки ще у зовсім дитячому віці. При цьому до ліквідації Гетьманщини було ще далеко.

Дружина: Анна Іванівна ...  (бл. 1756 р. – 29 липня 1834 р.; рід невід.). Дочка міщанина. 

Народилася в містечка Бровари, приєднаному після ліквідації Гетьманщини до Остерського повіту Чернігівської губернії. Після 1815 р. знову переселилася в Бровари, де і померла («ДК». – С. 50). 

Потомство: Федір (№18), Агата (Агафія) (№19), Анна (№20), Тетяна (№21), Артемій (№22), Борис (№23), Тихон (№24), Трохим (№ 25). 

7. Петро Петрович Богомолець 

Роки життя: 1755 р. – 14 березня 1871 р.

Успадкував від батька маєток Ставиське. З 30 березня 1777 р. – записаний значковим товаришем Київського полку. Помер в с. Бабарики. Похований в с. Лемеші. («ДК». – С. 48). 

Дружина: Олена Василівна Жила (бл. 1756 р. – ?) Донька значкового товариша (Кривошея В. В., Кривошея І. І., Кривошея О.В. Неурядова старшина Гетьманщини". - Київ, «Стилос», 2009 р. - С. 42; "ДК" - Там же).

Потомство: Наталя (№26), Яків (№27), Іван (№28) 

Після смерті чоловіка Олена Василівна вийшла заміж повторно («ДК». – Там же). 

Після другого заміжжя жила з дітьми від першого шлюбу в селі Олишівка (Там же). 

Даних про її потомство у другому шлюбі немає. 

8. Євдокія Петрівна Богомолець 

Роки життя: бл. 1757 р. – ? 

(«ДК». – С. 50) 

Інших даних про неї немає.

 

Діти 5: 

9. Анастасія Федорівна Богомолець 

Роки життя: між 1774 і 1775 рр. - ? 

Народилася в с. Бабарики. Померла в дитинстві («ДК». – С. 46). 

10. Іван Федорович Богомолець 

Роки життя: між 1775 і 1776 рр. - ? 

Народився в с. Бабарики. Помер у дитинстві («ДК». – С. 46). 

11. Прокопій Федорович Богомолець 

Роки життя: бл. 1776 рр. – між великими постами 1834 і 1835 рр. 

Народився в с. Бабарики. 

Дружини: 

1. Марина ... (бл. 1774 р. – між великими постами 1830 і 1831 рр.; рід невід.) 

Шлюб укладений між великими постами 1805 і 1806 рр. («ДК». – С. 46). 

Потомство від першого шлюбу: Меланія (№29), Марина (№30), Данило (№31), Марія (№32), Стефан (№33), Іван (№34) 

2. Єфросинія ... (близько 1800 р. – ?; рід невід.) 

Шлюб укладений між великими постами 1831 і 1832 рр. Даних про потомство від другого шлюбу немає («ДК». – С. 46). 

12. Меланія Федорівна Богомолець 

Роки життя: бл. 1780 р. – ? 

Народилася в с. Бабарики. 

(«ДК». – С. 47).

Інших даних про неї немає 

13. Кирило Федорович Богомолець 

Роки життя: 9 червня 1782 р. – 25 червня 1790 р. 

Народився в с. Бабарики. Там же помер. Похований в с. Лемеші («ДК». – С. 47). 

14. Гавриїл Федорович Богомолець 

Роки життя: 25 березня 1784 р. – ? 

Народився в с. Бабарики. Помер у дитинстві («ДК». – С. 47). 

15. Георгій Федорович Богомолець 

Роки життя: 25 березня 1786 або 1787 р. – ? 

Народився в с. Бабарики. Похований в с. Лемеші («ДК». – С. 47). 

Помер, швидше за все, в дитинстві. 

16. Євдокія Федорівна Богомолець 

Роки життя: 1789 р. – 1 червня 1790 р.

Народилася в с. Бабарики. Померла в дитинстві. Похована в с. Лемеші («ДК». – С. 47). 

17. Іван II Федорович Богомолець 

Роки життя: 1795 р. – ? 

Народився в с. Бабарики. Помер у дитинстві. Похований в с. Лемеші («ДК». – С. 48). 

 

Діти 6: 

18. Федір Євстафійович Богомолець 

Роки життя: ? – після 1839 рр. 

Як і його батько, був приписаний на службу до Київському козацькому полку ще в 1778 р. Станом на 5 квітня 1790 р., – військовий товариш Малоросійського Київського полку. З 1790 по 1793 рр. перебував на цивільній службі при Козелецькому міському магістраті (посада не уточнюється). З 7 грудня 1800 р. по 28 березня 1804 р. служив «в штаті Київської міської поліції квартальним наглядачем» (ЧОДА.  Ф. 133. – Оп. 1. – Сп.№208. – Л. 181-184; Сп. №220. – Л.278 (зв.); Сп.№257а. – Л.71, 71(зв); Оп. 4. – Сп.№ ЗЗ. – Л. 2-5). 

31 грудня 1803 р. Федору Євстафійовичу Богомольцю присвоєний цивільний ранг титулярного радника. З 1815 по 1832 рр. – депутат Чернігівського дворянського депутатського зібрання від остерського повіту. Засідатель остерського повітового суду – з 1832 по 1839 рр. Успадкував від батька маєток в селі Лемеші, придбав маєток у селі Короп’є остерского повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 51). 

Володів кріпаками селянами і, за спогадами одного з них, був вельми суворим паном. 

Титулярный советник Федор Богомолец взял меня с семейством из Лемешев в дом Остерского повета в деревню Коропье, и ныне я имею весьма слабое здоровье, и не могу успевать во всех ему услугах, то он меня бьет без пощады, и тем самым довел до увечья у меня правой ноги, детей же моих по совершению лет расположен продавать в рекруты, 

– читаємо в скарзі «польського вихідця з циган Михайла Миколаєва сина Тимошенка» на ім'я чернігівського віце-губернатора Бутовича («Жалоба польского выходца Тимошенко на помещика Остерского уезда О. Ф. Богомольца о закрепощении его и жестоком обращении. 1812 г.». ЧОДА. Ф. 128. – Оп. 1. – Сп. № 1142).

Нагороди: кавалер орденів св. Володимира 4 ст. (14 лютого 1826 р.), св. Анни 3 ст. (25 грудня 1835 р.).

Володів маєтком в селах Новаки Козелецького повіту. Придбав маєток в селі Білики Остерського повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 51). 

Дружина: Зиновія Михайлівна ... (бл. 1782 р. –?; рід невід.). Донька дворянина. 

Потомство: Марія (№35), Анастасія (№36), Ірина (№37), Михайло (№38), Андрій (№39), Анна (№40), Тимофій (№41), Уляна (№, 42) Йосип (№43) 

19. Агата (Агафія) Євстафіївна Богомолець 

Роки життя: бл. 1779 р. – ? 

(«ДК». – С. 58) 

Можливо, померла в дитинстві. Інших даних про неї немає. 

20. Анна Євстафіївна Богомолець 

Роки життя: бл. 1780 р. – ? 

Народилася в с. Лемеші («ДК». - С. 58) 

Чоловік: Миколай ... Стеткевич (роки життя невід.). Син колезького peєстратора. 

Шлюб укладений між великими постами 1813 і 1815 рр. («ДК». – С. 58). 

Даних про потомство немає. 

21. Тетяна Євстафіївна Богомолець 

Роки життя: бл. 1781 г. – ? («ДК». - С. 58) 

Інших даних про неї немає. Можливо, померла в дитинстві. 

22. Артемій Євстафійович Богомолець 

Роки життя: бл. 1782 р. – 24 червня 1826 р. 

Колезький секретарь. Помер в м. Бровари остерського повіту Чернігівської губернії. Похований на парафіяльному кладовищі («ДК». – С. 58). 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

23. Борис Євстафійович Богомолець 

Роки життя: ? – 15 лютого 1838 р.

Народився в м Козельці остерського повіту Чернігівського намісництва. Хрещений у Вознесенській церкві. Служив у Козелецькому нижньому земському суді; з 1 квітня 1792 р. – копіїст, з 1 грудня 1794 р. – підканцелярист. 28 листопада 1796 р. Борису Євстафійовичу Богомольцю присвоєний цивільний ранг губернського реєстратора. Подав прохання про звільнення, потім 17 травня 1797 р. був прийнятий на службу до Київського губернського правління. 31 грудня 1803 р. Борису Євстафійовичу Богомольцевю присвоєний цивільний ранг колезького реєстратора. Пізніше служив у Київській міській поліції. 31 грудня 1807 р. Борису Богомольцю присвоєний цивільний ранг губернського секретаря. У відставку вийшов 11 травня 1810 р. за власним проханням (відповідний атестат виданий 11 липня 1812 р.). У другій половині 1820-х рр. – житель м Бровари остерського повіту Чернігівської губернії. Помер і похований там же (РГИА. Ф. 1343. – Оп. 17. – Д.№ 4524. – Л. 20 (зв.), 21, 23-25 (об. 2)). 

Дружина: Тетяна Кузьмівна... (? - після 1843; рід невід.). У 1843 р жила в Броварах («ДК». – С. 59).

Потомство: Анастасія (№44), Семен (№45), Тимофій (№46), Федір (№47) 

24. Тихон Євстафійович Богомолець 

Роки життя: бл. 1785 р. –?

(«ДК». – С. 63) 

Інших даних про нього немає. 

25. Трохим Євстафійович Богомолець 

Роки життя: бл. 1788 р. – ? 

(«ДК». – С. 63) 

Інших даних про нього немає.

 

Діти 7: 

26. Яків Петрович Богомолець 

Роки життя: бл. 1776 р. – 30 травня 1780 р. 

Помер в дитинстві. Похований в с. Лемеші («ДК». – С. 48). 

27. Наталія Петрівна Богомолець 

Роки життя: 1 вересня 1778 р. – ? 

Народилася в с. Бабарики козелецького повіту Київського намісництва. Померла в с. Лемеші того ж повіту – там, очевидно і похована («ДК». – С. 48). 

Інших даних про неї немає 

28. Іван Петрович Богомолець 

Роки життя: 1781 р. – 5 липня 1857 р. 

З 1797 по 1807 рр. – канцелярист Козелецького повітового суду. 31 грудня 1802 р. Івану Петровичу Богомольцю присвоєний цивільний ранг колезького peєстратора. З 1807 р. – сотенний начальник земського війська. З 9 березня 1818 р. – засідатель Козелецького повітового земського суду. Володів 4 душами селян в с. Бабарики. Помер там же. Похований в с. Лемеші («ДК». – С. 48). 

Дружини: 

1. Домініка ... (бл. 1793 р. – між великими постами 1822 і 1823 рр.; рід невід.). Шлюб укладений не пізніше 1809 р. Померла в с. Бабарики, похована в с. Лемеші («ДК». – С. 48).

Потомство від першого шлюбу: Євдокія (№48), Варвара (№49), Василь (№50), Петро (№51) 

2. Анастасія ... (бл. 1799 р. – ?; рід невід.). Шлюб укладений не пізніше 1824 р. («ДК». – С. 48). 

Потомство від другого шлюбу: Йосиф (№52), Прокопій (№53), Павло (№54), Марина (№55), Степан (№56), Микола (№57), Марія (№58), Анна (№ 59)

 

Діти 11 від першого шлюбу: 

29. Меланія Прокопівна Богомолець 

Роки життя: бл. 1805 р. – після 1826 р. 

Народилася в с. Бабарики. До великого посту 1826 р. «вибула з сім'ї батька». Детальніші обставини не повідомляються («ДК». – С. 46). 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

30. Марина Прокопівна Богомолець 

Роки життя: 2 жовтня 1812 р. – ? 

Народилася в с. Бабарики («ДК». – С. 47). Інших даних про неї немає. Можливо, померла в дитинстві 

31. Данило Прокопович Богомолець 

Роки життя: бл. 1814 р. – до 1817 р. 

Народився в с. Бабарики. Помер в дитинстві («ДК». – С. 47). 

32. Марія Прокопівна Богомолець 

Роки життя: бл. 1817 р. – ? 

Народилася в с. Бабарики («ДК». – С. 47). 

Можливо, померла в дитинстві 

33. Стефан Прокопович Богомолець 

Роки життя: бл. 1820 р. – 27 травня 1844 р. 

Народився в с. Бабарики, помер там же. Похований в с. Лемеші («ДК». – С. 47). 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

34. Іван Прокопович Богомолець 

Роки життя: бл. 1824 р. – ? 

Народився в с. Бабарики («ДК». – С. 47). 

Інших даних про нього немає.

 

Діти 18: 

35. Марія Федорівна Богомолець 

Роки життя: 1807 р. – ? 

(«ДК». – С. 51) 

Інших даних про неї немає 

36. Анастасія Федорівна Богомолець 

Роки життя: 1809 р. – 3 жовтня 1878 р. 

Похована в с. Карпилівка Остерського повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 51) 

Даних про сім'ю і потомство немає 

37. Ірина Федорівна Богомолець 

Роки життя: 1810 р. – ? 

(«ДК». – С. 51) 

Інших даних про неї немає 

38. Михайло Федорович Богомолець 

Роки життя: 5 вересня 1811 р. – 14 січня 1898 р. 

Народився в маєтку Короп’є остерского повіту Чернігівської губернії. 31 грудня 1833 р. Михайлу Федоровичу Богомольцю присвоєний цивільний ранг титулярного радника. В 1843-1845 рр. – секретар Ніжинського міського магістрату. З 29 квітня 1846 р. – секретар Ніжинського грецького магістрату. Засідатель Ніжинського повітового суду. Разом з братами був співвласником спадкових маєтків в остерському повіті (10 душ селян і 470 десятин землі). Крім того, придбав 30 десятин землі в ніжинському повіті Чернігівської губернії. Помер у Ніжині. Похований на кладовищі біля Хрестовоздвиженської церкви («ДК». - С. 51). 

Точне місцезнаходження могили невідомо, оскільки надгробний знак не зберігся.

Дружини: 

1. Тетяна Олексіївна ... (роки життя і рід невід). 

Діти від першого шлюбу: Марія (№60), Віталій (№61), Анна (№62), Єлизавета (№63), Олександр (№64), Михайло (№65) 

2. Євлампія Олександрівна Кондура (? – серпень 1901 р.). Донька титулярного радника. Померла в Ніжині. 

Її батько: Олександр ... Кондура (? – до 1846 р.). Титулярний радник. 

Її мати: Єлизавета Карлівна ... (роки життя і рід невід.). Власниця спадкового будинку в Ніжині і 280 десятин землі в ніжинському повіті Чернігівської губернії («ДК». – С. 51, 52) 

Дітей у другому шлюбі не було. 

39. Андрій Федорович Богомолець 

Роки життя: 1 жовтня 1814 р. – ? 

Народився в с. Короп’є остерського повіту Чернігівської губернії. З 1833 р. перебував на службі в резервному батальйоні Білостокського піхотного полку («ДК». – С. 56). 

Даних про сім'ю і потомстві немає. 

40. Анна Федорівна Богомолець 

Роки життя: 1819 р. – 15 жовтня 1878 р. 

Похована в с. Карпилівці Остерського повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 56). 

Інших даних про неї немає. 

41. Тимофій Федорович Богомолець 

Роки життя: 22 січня 1820 р. – ? 

У 1839 р. – канцелярист Остерського повітового суду («ДК». – С. 56). 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

42. Уляна Федорівна Богомолець 

Роки життя: 1822 р. – ? 

(«ДК». – С. 56) 

Інших даних про неї немає. 

43. Йосип Федорович Богомолець 

Роки життя: 9 вересня 1825 р. – 28 липня 1911 р. 

Народився в с. Короп’є остерського повіту Чернігівській губерніі. З 1851 по 1868 рр. – засідатель Остерського повітового суду. 31 грудня 1859 р. Йосипу Федоровичу Богомольцю присвоєний цивільний ранг колезького асесора. З 1868 з перервами по 1907 рр. – засідатель Остерської дворянської опіки. В 1885-1886 рр. – голова Остерської межової комісії. У 1897 р. – одноосібний власник маєтку в с. Короп'є. Кавалер ордена св. Володимира 4 ст. (22 вересня 1900 р.). Помер у м. Острі. Похований на міському кладовищі («Дворянский календарь на 1897 год».  – СПб., 1896. – С. 317; «ДК». – С. 56-57). 

Дружина: Олександра Іванівна ... (1836 р. – 24 березня 1877 р.; рід невід.). Померла в с. Карпилівці Остерського повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 56-57). 

Потомство: Марія (№66), Людмила (№67), Геннадій (№68), Варвара (№69), Леонід (№70)

 

Діти 23: 

44. Анастасія Борисівна Богомолець 

Роки життя: 27 жовтня 1826 р. – ? 

Народилася в м. Бровари Остерського повіту Чернігівської губернії. Хрещена того ж дня в Петропавлівській церкві м. Бровари (РГИА. Ф. 1343. – Оп.17. – Сп. №4524. – Л. 22, 22 (зв.); «ДК». – С. 59). 

Інших даних про неї немає. 

45. Семен Борисович Богомолець 

Роки життя: 4 лютого 1828 р. – 7 серпня 1884 р. 

Народився в м. Бровари остерського повіту Чернігівської губернії. Хрещений на наступний день в броварській Петропавлівській церкві. Завідувач канцелярією 4-го батальйону 4-й резервної артилерійської бригади. 1 липня 1870 р. нагороджений орденом св. Анни 3 ст. У відставку вийшов з громадянським рангом колезького радника (19 жовтня 1881 р.). Місцем проживання після відставки вказав Київ. Помер в Броварах. Похований на парафіяльному кладовищі (РГИА. Ф. 1343. – Оп. 17. – Сп. № 4524. – Л. 21, 21 (зв.); «ДК». – С. 59).

Дружина: Анна Василівна Литовченко (роки життя невід.). Дочка поручика. 

Її батько: Василь Артемович Литовченко (роки життя невід.). Поручик військово-арештантської роти №1. Родом із Полтавщини, походив з селян. Дворянство вислужив після присвоєння офіцерського звання. 

Потомство: Ольга (№71), Антоніна (№72), Лідія (№73), Олександра (№74), Сергій (№75)

46. Тимофій Борисович Богомолець 

Роки життя: 22 січня 1834 р. – до 1843 р. 

Народився в Броварах. Хрещений в той же день в броварській Петропавлівській церкві. Очевидно, помер в дитинстві (РГИА. Ф. 1343. – Оп. 17. – Сп.№ 4524. – Л. 21, 21 (зв.); «ДК». – С. 60). 

47. Федір Борисович Богомолець 

Роки життя: 9 листопада 1835 р. (за іншими даними – 11 листопада 1836 р.) – після 1880 р.

Народився в Броварах. Хрещений наступного дня в броварський Петропавлівської церкви. Учасник російсько-турецької війни 1878-1879 рр. 29 січня 1879 нагороджений орденом св. Анни 4 ст. з написом «За хоробрість». 28 липня 1879 р. присвоєно звання штабс-капітана. Служив у 125-му Курськом піхотному полку. У відставку пішов 16 листопада 1880 р. «Місцем проживання після відставки вказав Київ». Ймовірно, там же і помер (РГИА. Ф. 1343. – Оп. 17. – Сп. № 4524. – Л. 21 (зв.), 22; Оп. 51. – Сп. № 673. – Л. 278; «ДК». – С. 60).

Дружина: Катерина Іванівна Горбань (не раніше 1849 р. –?). Дочка козелецького поштмейстера. 

Її батько: Іван Давидович Горбань (1806 -?), надвірний радник, поштмейстер. 

Її мати: Олександра Павлівна ... (роки життя і рід невід.). Поміщиця мещівского повіту Калузької губернії. 

Потомство: Олександра (№76), Миколай (№77).

 

Діти 28 від першого шлюбу: 

48. Євдокія Іванівна Богомолець 

Роки життя: 1810 р. – ? 

Народилася в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 48). 

Інших даних про неї немає 

49. Варвара Іванівна Богомолець 

Роки життя: 1815 р. – ? 

Народилася в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 49).

Інших даних про неї немає. 

50. Василь Іванович Богомолець 

Роки життя: 11 серпня 1817 р. – ? 

Народився в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії. Повітовий скарбник, колезький асесор («ДК». – С. 49). 

Дружина: Катерина Олексіївна ... (роки життя і рід невід.) 

Потомство: Іван (№78) 

51. Петро Іванович Богомолець 

Роки життя: 1818 р. – до 1824 р. 

Народився в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії. Помер в дитинстві («ДК». – С. 49).

 

Діти 28 від другого шлюбу: 

52. Йосип Іванович Богомолець 

Роки життя: 4 квітня 1826 р. – ? 

Народився в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії. Був учнем межової роти Лісового і Межового департаментів («ДК». – С. 49). 

Даних про сім’ю і потомство немає. 

53. Прокопій Іванович Богомолець 

Роки життя: 28 лютого 1828 р. – 13 березня 1861 р. 

Народився в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії. Межовий інженер (землемір), титулярний радник. Похований в с. Лемеші Козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 49). 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

54. Павло Іванович Богомолець 

Роки життя: 17 серпня 1829 р. – ? 

Народився в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 49). Інших даних про нього немає. Можливо, помер в дитинстві. 

55. Марина Іванівна Богомолець 

Роки життя: 26 лютого 1831 р. – 3 липня 1894 р. 

Народилася в с . Бабарики козелецького повіту Чернігівської губернії. Померла там же. Похована на кладовищі Трьохсвятительській церкви с. Лемеші Козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 49). 

Даних про сім'ю і потомстві немає. 

56. Степан Іванович Богомолець 

Роки життя: 2 серпня 1832 р. – 17 січня 1888 р. 

Народився в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії. Слідчий військово-судового відомства, депутат Чернігівського дворянського депутатського зібрання від Козелецького повіту. Статський радник. Помер у Чернігові. Похований на кладовищі Трьохсвятительській церкви с. Лемеші Козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С. 49, 50). 

Даних про сім'ю і потомстві немає. 

57. Миколай Іванович Богомолець 

Роки життя: 1833 р. – до великого посту 1835 р. 

Народився в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії. Помер в дитинстві («ДК». – С.50). 

58. Марія Іванівна Богомолець 

Роки життя: 1835 р. – після 1856 р. 

Народилася в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії. За наявними документами, станом на 1856 р. – «дівиця» («ДК». – С.50). 

Інших даних про неї немає. 

59. Анна Іванівна Богомолець 

Роки життя: 1837 р. – 26 липня 1848 р. 

Померла в дитинстві в с. Бабарики Козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С.50).

 

Діти 38 від першого шлюбу: 

60. Марія Михайлівна Богомолець 

Роки життя: 8 лютого 1843 р. – 22 жовтня 1906 р. 

Народилася і померла в Ніжині. Очолювала жіночий пансіонат в Ніжині. Заміжньою не була («ДК». – С.52). 

Похована на кладовищі Ніжинської Хрестовоздвиженської церкви. 

61. Віталій Михайлович Богомолець 

Роки життя: 7 вересня 1846 р. – 3 жовтня 1892 р. 

Народився в Ніжині. Там же закінчив юридичний ліцей князя Безбородька. Хоча засновувався цей заклад як «гімназія вищих наук», але з 1832 року в результаті так званої «Справи про вільнодумство», статус гімназії був знижений до рівня ліцею – спочатку фізико-математичного, а з 1840 по 1875 рр. – юридичного. 

Деякий час служив у Гродно (Білорусь). На державній службі з 1870 р. Колезький секретар; член Гродненського окружного суду з 1886 року. В Гродно жив за адресою: вулиця Північна, будинок Шанявського. Кавалер ордена св. Станіслава 3 ст. Був переведений до остерського повіту Чернігівської губернії, де служив земським начальником 1-го ділянки остерського повіту. Цивільний ранг титулярного радника отримав, очевидно, там же. Володів маєтками в остерському повіті (Памятная книжка Гродненской губернии на 1889 год. Гродно, 1888. – С. 46, 230; «ДК». – С.52). 

На службі, за словами дружини Віталія Михайловича, з ним трапилося нещастя. «Чоловік мій, колишній земський начальник, остерського повіту, Віталій Михайлович Богомолець захворів, перебуваючи на службі, душевним розладом і в даний час знаходиться на лікуванні в приватній лікарні для нервових і душевних хворих д-ра Коршуна в м. Києві», - писала Єлизавета Семенівна Богомолець в клопотанні на ім'я чернігівського губернатора про призначення чоловікові посиленої пенсії (ЧОДА. Ф. 127. – Оп. 34а. – Сп.№ 518. – Л. 2.). За словами Єлизавети Богомолець, причина хвороби її чоловіка в тому, що він перевтомив себе на службі, до якої ставився з усією ретельністю (Там же. – Л. 3). 

Але, очевидно, доля брата і сестер також негативно вплинула на його психіку. Є підстави вважати, що саме у нього зупинявся його рідний брат – Олександр Михайлович Богомолець, який повертався з Парижа через Гродно, дізнавшись про арешт своєї дружини – Софії Миколаївни Присецької (Богомолець). 

У медичному свідченні Віталія Михайловича читаємо буквально наступне: «на запропоновані запитання відповідає не скоро і неохоче, очевидно, до чогось прислухаючись; розповідає, що бачить перед собою ешафот і солдат, які його розстріляють, і іноді запитує, чи все готове до розстрілу його» (Там же.). 

Віталій Михайлович Богомолець помер 3 жовтня 1892 р. в лікарні, залишивши після себе закладений маєток, двох синів і падчерку (Там же.). 

Дружина: Єлизавета Семенівна ... (роки життя і рід невід.). Згадується неодноразово в листах Олександра Олександровича Богомольця до свого батька. Судячи з листів, з якоїсь причини, Олександр Богомолець-молодший уникав надмірного спілкування з нею, хоча підтримував спілкування з її синами. 

Потомство: Микола (№79), Сергій (№80) 

62. Анна Михайлівна Богомолець 

Роки життя: 6 січня 1848 р. – ? 

Народилася в Ніжині. В юності – учасниця революційного руху серед студентства в Петербурзі. За участь у студентських сходках разом з сестрою Єлизаветою була вислана з Петербурга («ДК». – С.53). 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

63. Єлизавета Михайлівна Богомолець 

Роки життя: 2 січня 1849 р. – після 1917 р. 

Народилася в Ніжині. В юності – учасниця революційного руху серед студентства в Петербурзі. За участь у студентських сходках разом з сестрою Єлизаветою була вислана з Петербурга. На початку 1879 року жила в м. Ічні (борзнянський повіт Чернігівська губернія) при повітовій лікарні, де, можливо, служила. Весною 1879 р. заарештована і вислана як політично неблагонадійна під нагляд поліції до зіньківського повіту Полтавської губернії («ДК». – С.53). 

Разом з молодшою сестрою Софії Присецької – Ольгою Присецькою займалася революційною пропагандою серед селян борзенківського повіту (Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». – Полтава, 2009. – С. 120). 

Хворіла блефаритом («ДК». – С.53).

Даних про сім'ю і потомство немає.

64. Олександр Михайлович Богомолець 

Роки життя: 25 серпня 1850 р. – 11 лютого 1935 р. 

Земський лікар, революціонер-народник. Родоначальник всесвітньо відомої української медичної династії Богомольців. 

Народився в Ніжині. Закінчив Ніжинську гімназію. Не раніше 1867 р. вступив на медичний факультет Київського університету ім. Св. Володимира (згідно з університетськими правилами, в студенти Володимирського університету приймали з 17-річного віку), який закінчив в 1874 році з відзнакою. 

У 1876 р. одружився на Софії Миколаївні Присецькій (1856-1892) гербу «Новина» – колишній учениці Київської Фундуклеївської жіночої гімназіі. 

В 1878 р. подружжя виїхало на Кубань. У станиці Усть-Лабунська вони займалися лікарською практикою і поширювали серед станичників політичну літературу. За молодими лікарями був встановлений негласний поліцейський нагляд. У 1879 році вони виїхали до Харкова. У тому ж році Софія Богомолець за розпорядженням харківського генерал-губернатора була вислана з Харкова до Полтавської губернії під негласний нагляд як політично неблагонадійна. 

Олександр Богомолець тим часом переїхав до Києва і там брав участь у діяльності київського революційного гуртка. Незабаром до Києва переїздить Софія Богомолець і приєднується до «Південно-російського робітничого союзу» – ліворадикальної народницької організації. 

Восени 1880 р. Олександр Богомолець переправив брата своєї дружини, Івана Присецького, також революціонера-народника (пізніше – депутата першої Держдуми від партії кадетів), до Франції. Формально – нібито для лікування. Насправді – щоб сховати його від російської поліції. 

У Парижі в лютому 1881 р. Олександр Богомолець дізнався про арешт дружини в Києві. Він нелегально переправився в Російську імперію, через Гродненську губернію в Ніжин. Там і був заарештований – прямо на вулиці в ніч на 13 січня 1882 р. 

Оскільки прямих доказів участі Олександра Богомольця у діяльності радикальних народницьких спілок, які сповідують насильницькі методи боротьби, слідство не знайшло, він відбув півторарічне тюремне ув'язнення, а потім був відправлений за рішенням Київської військово-окружного суду в трирічне заслання під наглядом. Софія Богомолець отримала набагато суворіший вирок – десять років каторги в Забайкаллі. 

З 1883 року Олександр Богомолець відбуває заслання у Тобольську, потім в Акмолинську (Акмоллах, територія сучасного Казахстану). Там в січні 1884 року він отримав дозвіл займатися лікарською практикою і подає клопотання про своє переведення за місцем проживання дружини. Клопотання відхиляється. 

В лютого 1885 р. Олександр Богомолець переведений до Семипалатинсьу. В квітня 1886 року звільнений з-під гласного нагляду і переведений під негласний із забороною проживання в столицях і в губерніях Київській, Катеринославській, Харківській, Херсонській і Таврійській. 

З того часу і до 1890 року Олександр Богомолець живе в різних містах імперії – в Твері, Гомелі, Тифлісі, Нижньому Новгороді. В Твері губернатор не дозволяв йому займатися лікарською практикою. Направлене з Гомеля чергове клопотання про дозвіл побачення з дружиною в Сибіру і про полегшення її долі через хворобу (Софія на той момент була хвора на туберкульоз) було залишено без задоволення. 

У 1889 році Олександр Михайлович Богомолець переїздить з Нижнього Новгорода до Полтави, а через рік – до Ніжина. Там він, нарешті, побачив сина Олександра, який до цього жив в маєтку Климове свого діда по матері, Миколи Максимовича Присецького. 

У 1891 році, після втручання письменника Льва Толстого, Олександр Михайлович отримує дозвіл на побачення з дружиною і поїздку до неї на каторгу на Нижню Кару. Подружжя отримали право побачення два рази на тиждень. Син міг входити до матері в будь-який час. Після смерті Софії Богомолець (23 січня 1892 року) батько і син Богомольці повернулися в Ніжин, заражені туберкульозом. 

З 1895 року Олександр Богомолець із сином переїжджають до Кишинева, де живуть у рідного брата Олександра Михайловича – Михайла Михайловича Богомольця (№65), акцизного чиновника, дійсного статського радника. В Кишиневі він бере участь в розробці санітарних і антиепідемічних заходів, протистоїть місцевій владної та медичної бюрократії. Після відрахування з Кишинівської гімназії Богомольця-молодшого за вільнодумство, в 1899 році батько і син повертаються до Ніжина. 

Поки Сашко Богомолець доучувався на останньому курсі 1-ї Київської чоловічої гімназії, Олександр Михайлович служив земським лікарем в остерському, ніжинському та інших повітах Чернігівської губернії. На державну службу Олександра Михайловича прийняли незважаючи на те, що за ним зберігався негласний нагляд – який, втім, був знятий 12 листопада 1902 р. 

У зв'язку з соціальними заворушеннями 1905-1907 рр. з ініціативи чернігівського губернатора земським службовцям ніжинського повіту було запропоновано підписати за встановленим зразком розписку про неналежність до політичних організацій «протизаконного характеру» (йшлося про соціал-демократичні партії та організації різного спрямування – від ліберальних до радикальних). Однак Олександр Михайлович Богомолець відмовився це зробити. 

У 1910 році Олександр Михайлович Богомолець переїздить до Одеси до сина. На той момент Олександр Богомолець-молодший працював приват-доцентом в Новоросійському університеті. В Одесі Олександр Михайлович працював вільнопрактикующими лікарем. 

У 1914 році Олександр Михайлович Богомолець несподівано вирішив вступити на історико-філологічний факультет Московського університету. Був дуже старанним слухачем і відвідував всі лекції. Проте вже восени 1914 року розпочинає замислюватися про те, щоб залишити навчання. Син радив не кидати університет зовсім, а перевестися в вільні слухачі. Правда, в одному з листів Богомолець-молодший зізнався, що «ніколи не бачив сенсу» в прагненні папи отримати філологічну освіту. Однак готовий був фінансувати навчання батька. 

Уже на схилі віку, в 1922 році Олександр Михайлович вирушив у подорож містами України. Про це згадується в одному з листів Олександра Олександровича Богомольця до нього. Про деталі поїздки не повідомляється, але в тому ж листі Олександр Олександрович просить батька привезти книг українською мовою і, по можливості, словник. 

Останні роки життя Олександр Михайлович Богомолець провів у Москві. Помер там же 11 лютого 1935 р. Похований на Новодівичому кладовищі. 

Джерела: 

1. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). Ф. 127. – Оп. 14. – Сп.№ 3494

2. ДАЧО. Ніжинський філіал. Ф. 101. – Оп. 21. – Сп.№ 1907. – Л. 1-29; Ф. 386. – Оп. 5. – Сп.№ 457. – Л. 1-7 (зв.).

3. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець.

4. Богомолец О. А. «Воспоминания об отце». — К., 1981.

5. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880—1881. — М., 1926.

6. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». — Полтава, 2009

7. «Энциклопедический словарь по истории Кубани с древнейших времен до октября 1917 года». — Краснодар, 1997.

 

Дружина: Софія Миколаївна Присецька (27 вересня 1856 р. – 23 січня 1892 р.) гербу «Новина» — революціонерка-народниця, одна з лідерів «Южно-російського робітничого союзу». 

Народилася 27 вересня 1856 р. в маєтку Ковалівка Зіньківського повіту Полтавської губернії (нині Шишацького району Полтавської області) в родині відставного підпоручика Миколи Максимовича Присецького та Софії Семенівни Саранчової. Походила з великопольського роду Пшисєцких, частина з яких осіла на Полтавщині не раніше XVII-XVIII ст. 

Окрім Софії, в сім'ї Миколи Максимовича було ще троє дітей: Іван, Марія та Ольга. Всі четверо стали активними учасниками революційного народницького руху. 

Початкову освіту Софія Присецька отримала в Гадяцькому приватному пансіоні. Продовжила навчання в Київській Фундуклеївській жіночій гімназії, яку проте не закінчила, залишивши навчання на останньому, сьомому курсі. 

У 1876 році вийшла заміж за Олександра Михайловича Богомольця (1850-1935) – випускника медичного факультету Київського університету св. Володимира. 

Можливо, під впливом чоловіка Софія поступила в 1877 році на жіночі медичні курси при військовому госпіталі св. Миколи в Петербурзі. 

У 1878 році, не довівши навчання до кінця, Софія Богомолець разом з чоловіком поїхала на Кубань в станицю Усть-Лабунська. Лікарську практику подружжя об'єднувало з пропагандистською роботою, тому незабаром за Богомольця був встановлений негласний поліцейський нагляд. 

У 1879 році подружжя виїхало до Харкова, але звідти Софія була вислана в маєток батька на Полтавщину, при цьому негласний нагляд за ними зберігався. 

Через кілька місяців Софія переїжджає до чоловіка в Київ. Там входить до складу «Південно-російського робітничого союзу». Кінцевою метою організації була соціалістична революція. Її планувалося досягти, поєднуючи легальні методи (агітація і пропаганда, просвітницькі лекції, акції, спрямовані на захист працівників підприємств від свавілля адміністрації) з нелегальними (терором). 

«Південно-російський робітничий союз» вів агітацію не тільки російською, але й українською мовою і мав репутацію організації «українофільської». Організація охоплювала своєю діяльністю не тільки Київ та сусідні з ним міста, а й Кременчук, Одесу, Ростов. Після арешту керівництва «Південно-російського робітничого союзу» (21 жовтня 1880 р.) Софія Богомолець стала одним з його лідерів. 

Нове колективне керівництво вело організацію майже два з половиною місяці – до свого арешту на початку січня 1881 р. В проміжок цього часу «Південно-російський робітничий союз» займався просвітницькою роботою серед робітників з історії та політекономії, а також готував замахи на державних чиновників. 

На початку січня 1881 р. Софія Богомолець була заарештована. Під час арешту була виявлена зброя (револьвери, сокири, ножі), фальшиві документи і облікові папери, що стосуються їх виготовлення, готові печатки двадцяти видів, пропагандистська література, типографські шрифти, шифровані листи. На той момент Софія вже була вагітна. Її помістили до Старокиївської жандармської ділянки, а потім до Лук'янівської в'язниці. 

24 травня 1881 р. у Софії Богомолець народився син, названий на честь батька Олександром. А 26 травня відбулося засідання Київського військово-окружного суду. За рішенням суду, зачитаному 29 травня, Софія Богомолець була засуджена до смертної кари. Але, оскільки, згідно з велінням імператора, до підсудних, які не замішані у вбивствах, навіть якщо вони належать до революційних організацій, смертна кара не застосовувалася, остаточний вирок, з урахуванням всіх пом'якшуючих обставин, звучав дещо інакше: Софії Богомолець – десять років каторги, її сестрі Марії – ураження в правах і заслання до Сибіру. 

В лютого 1882 р. Софія Богомолець зробила невдалу спробу втечі з Іркутської пересильної в'язниці, отримавши додатково п'ять років каторги. 

На каторзі Софія Богомолець разом зі своїми подругами брала участь у численних акціях протесту проти адміністрації в'язниці. Бунтівний характер Софії, очевидно, призвів до того, що неодноразові клопотання її чоловіка про побачення з дружиною залишалися без відповіді. 

Влітку 1882 р. під час обшуку в її камері вона вдарила унтер-офіцера. Після втечі з каторги декількох ув'язнених чоловіків Софія та інші ув'язнені за її прикладом відмовлялися виконувати розпорядження коменданта замикати камери на замки. У першій половині 1884 року в знак протесту проти репресій вона і ще три її подруги по ув’язненню взяли участь у голодуванні. Вона тривала 16 днів і всі четверо, як писав англійський журналіст Джордж Кеннан, були «реально близькі до того, щоб померти». 

Софія двічі намагалася підпалити камеру, в якій перебувала. Відмовлялася ходити на допити з приводу своїх протестів, а коли її тягнули туди силою, не відповідала на жодні запитання. 

В квітні 1884 р. Софію Богомолець разом з іншими жінками перевели «за буйну поведінку» до Іркутської в'язниці, де вона знову брала участь у голодуванні. За образу жандармського офіцера термін каторги був збільшений їй ще на рік. 

В листопаді 1885 р. Софія опинилася в Усть-Карійській жіночій в'язниці, де продовжувала тероризувати охоронців «буйною поведінкою». В лютого 1887 р. її вивели з жіночої в'язниці і помістили в карцер при в'язниці для кримінальних злочинців. 

На Нижню Кару Софія була повернута лише в березні 1888 року, але через прогресуючий туберкульоз була поміщена при каторжному лазареті. Незважаючи на це, у вересні 1889 року вона отримала ще два додаткові роки каторги за образу словами начальника іркутського жандармського управління. 

Після того, як у справу Софії та Олександра Богомольців втрутився російський письменник Лев Толстой, Олександру Богомольцю-старшому дозволили побачення з дружиною. На той момент вона була вже безнадійно хвора. На побачення Олександр Богомолець приїхав з малолітнім сином Сашком. Там нарешті вмираюча Софія вперше побачила свого сина після того, як його забрали у неї після пологів у лікарні Лук'янівської в'язниці в Києві. Під час однієї із зустрічей з сином подарувала йому «Кобзар» Тараса Шевченка, переплетений тюремній мішковиною. На ній Софія вишила три блакитних волошки. Олександр Михайлович Богомолець теж отримав подарунок – саморобний, теж з мішковини і теж з волошками, гаманець (зараз він зберігається в київському музеї-квартирі академіка Олександра Богомольця). 

20 січня 1892 р. Софія Богомолець була переведена в «вільну команду» - тобто, звільнена від будь-яких робіт з правом жити на поселенні. За межі каторги Олександр Богомолець виніс дружину на руках, оскільки вона вже не могла самостійно пересуватися. 23 січня 1892 р. у віці 35 років Софія Богомолець померла. 

Ще місяць її тіло пролежало непохованим в труні в холодній хаті - стільки Олександр Богомолець-старший марно намагався домогтися дозволу поховати дружину в Україні, як вона про це просила. 

Софія Богомолець була похована на Усть-Карійського тюремному кладовищі. Точне місце її поховання невідоме.  

Джерела: 

1. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець 

2. Kennan G. Siberia and the Exile System. – Vol. II. – London, 1891 

3. Niesiecki K. Herbarz Polski. T. VII. – Lipsk, 1841 

4. Богомолец О. А. «Воспоминания об отце». – К., 1981. 

5. Ковальская Е. «Южно-Русский рабочий союз». 1880-1881. – М., 1926. 

6. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». – Полтава, 2009 

7. «Музей, у якому живуть» //«Україна молода», №86, 24.05.2011 р.

 

Потомство: Микола (№81), Олександр (№82)

 

Її брат: Іван Миколайович Присецький (1858-1911). 

Народився в с. Ковалівці Зіньківського повіту Полтавської губернії. У 1875 р. закінчив Полтавський кадетський корпус (на той момент – військову гімназію), потім до 1878 року навчався в Миколаївському Інженерному училищі (Санкт-Петербург). Але від військової кар'єри відмовився і офіцерське звання не отримав. Замість цього зарахувався вільним слухачем на юридичний факультет Київського університету, почав займатися революційною діяльністю. Його інженерна освіта допомагало йому знаходити контакт з солдатами саперної бригади, дислокованої в Києві, і вести серед них пропаганду. Агітація велася також в інших київських військових частинах. 

Іван Миколайович Присецький став одним із засновників і керівників «Південно-Російського робітничого союзу». Переховувався від переслідувань царської охранки. Під виглядом хворого на туберкульоз виїхав у супроводі шурина, Олександра Михайловича Богомольця (№64), до Румунії, звідки потім перебрався до Парижа (1880 р). Там І. М. Присецький писав статті для емігрантської газети «Вільне слово». Жив також у Сербії під прізвищем Байдаковський. 

Був одним із фінансових спонсорів "Південно-Російського робітничого союзу. Як згадувала його донька Ольга, її батько "в 1880-1881 році вніс революціонерам крупну значну суму грошей на потреби революційної агітації".

У вересні 1882 р. Іван Миколайович Присецький повертається в Російську імперію, де проживає спочатку в Києві, а потім на Кавказі по сербському паспорту на ім'я Говановича. 2 вересня 1883 р. був заарештований в Києві прямо на Хрещатику. Незважаючи на пред'явлений паспорт на ім'я Івана Миколайовича Петрова, був опізнаний. При арешті у Івана Миколайовича Присецького були вилучені шифри і начерки до програмних документів задуманої ним разом з іншим народовольцем-українофілом, Володимиром Мальованим, політичної партії - Української соціально-революційної партії соціалістів-федералістів. Два роки (1883-1885) провів у київській в'язниці, після чого був засланий до Східного Сибіру на 5 років - як відзначає відомий полтавський краєзнавець Іван Павловський, «за поширення ідеї звільнення Малоросії». Входив до «Української громади». 

Перебуваючи у в'язниці, 11 жовтня 1884 р. одружився на Софії Дорфман (1859 р. – після 1933 р.). Вінчання відбувалося в тюремній церкві. 

На заслання їхав через Московську пересильну в'язницю (Бутирку) разом з дружиною, яка вирішила піти за ним. У Московській в'язниці навесні 1885 р. їх бачив Лев Миколайович Толстой. За спогадами політкаторжанина Єгора Лазарева, російського письменника вразив той факт, що молодятам не дають спати разом; він назвав це «варварством». 

На засланні подружжя жило з липня 1885 р. в селі Тунка (Тункінському), звідки було переведене спочатку до Іркутська, потім у 1886 р. до села Тесинського (Мінусинський округ, Єнісейська губернія), а з 1887 р. проживало в Мінусинську. 

У 1889 р. повернувся із заслання і оселився в батьківському маєтку Климовому (зіньківський повіт, Полтавська губернія), де до цього вже проживала його дружина, яка вернулася з Сибіру роком раніше. Після повернення із заслання продовжував займатися громадською діяльністю. Обирався губернським і повітовим гласним. «Багато працював на користь земства», як зазначав місцевий краєзнавець І. Павловський. Зокрема, очолював Зіньківський відділ Полтавського сільськогосподарського товариства. Ініціював створення у Зінькові школи садівництва і земського сільськогосподарського складу. 

Іван Присецький вступив до Конституційно-демократичної партії («кадетів»), увійшов до складу Полтавського губернського комітету партії. Був обраний делегатом 1-ї Державної думи від загального складу виборщиків Полтавських губернських виборчих зборів. (вибори до Першої думи проходили по всій імперії в основному в лютому-березні 1906 р.). Входив до фракції конституційних демократів («кадетів») – найбільшої фракції Думи. Працював у фінансовій комісії. Був активним депутатом: за короткий термін роботи Думи (з 27 квітня по 9 липня 1906 р.) підписав 16 заяв за запитами, два законопроекти – один (разом з 42 депутатами) з аграрного питання, інший (разом з 151 депутатом) «Про громадянську рівність»; багато виступав з аграрного питання. 

Подружжя Присецьких було знайоме з письменником Володимиром Галактіоновичем Короленком, у 1911 р. бували у нього на дачі в Хатках (хутір недалеко від Великих Сорочинців). Там же бував і їх племінник – Олександр Олександрович Богомолець (№82).

Іван Миколайович Присецький помер 12 вересня 1911 р. в Алупці, де через хворобу жив в останні роки на дачі. Ймовірно, там же і похований. Чи збереглася його могила, на сьогодні невідомо. 

Після смерті Івана Миколайовича Присецького його дача в Алупці була передана Полтавському товариству боротьби з туберкульозом. На базі дачі був влаштований санаторій для вчителів земських шкіл Полтавської губернії.  

Джерела:

1. Спогади Ольги Костянтинівни Буланової-Трубникової http://narovol.ru/Person/bulanova.htm

2. Лист Софії Мотовилової до І. Р. Классона. Травень 1962-го. РГАЭ. Ф. 9508.

3. Лазарев Е. Е. «Моя жизнь. Воспоминания — статьи — письма — материалы». Прага, 1935 – С. 324-326

4. Павловский И. Ф. "Исторический очерк Петровского Полтавского Кадетского Корпуса". – Полтава, 1890

5. Павловский И. Ф. «Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители». – Полтава, 1914. – Стр. 73-87.

6. «Государственная дума Российской империи: 1906-1917: Энциклопедия». – М.: Российская политическая энциклопедия (РОССПЭН), 2008. – С. 499.

7. Деятели революционного движения в России : Био-библиогр. словарь : От предшественников декабристов до падения царизма. - М., 1927 - 1934. Т. 3 : Восьмидесятые годы : Вып. 2 : Г - З / Составлен Р. М. Кантором, П. Г. Любомировым, А. А. Шиловым, Е. Н. Кушевой. - 1934. - стб. 1223-1224.

8. «Революционно-народнические кружки и организации». Сайт «История Киева». http://kiev-history.com.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=221:2011-07-04-19-51-41&catid=39:2011-07-02-23-03-07&Itemid=53

9. Сайт «Школы военных инженеров в 1701-1960 годах». http://viupetra2.3dn.ru/publ/priseckij_i_n/13-1-0-1857

10. Козирєв О. С. «Громадсько-політична діяльність українського народолюбця Володимира Мальованого на початку 80-х рр. ХІХ ст.»//«Історичні науки». Наукові праці. Вип. 75. Т. 88. – Миколаїв, 2008. – С. 140-148.

 

Його дружина: Софія Львівна (Лейбовна?) (у хрещенні – Віра Миколаївна) Дорфман (2 травня 1859 р. – після 1933 р.). 

Вихрещена єврейка, дочка селянина – відставного солдата. Революціонерка. 

Народилася в селищі Рубашкиному (артемівська волость, Катеринославська губернія). В 1877 р. закінчила Таганрозьку гімназію. Поступила слухачкою на лікарські курси при Миколаївському військовому шпиталі в Петербурзі. Пройшла повний курс навчання, але іспитів не склала через висилку за революційну діяльність. 

У Петербурзі Софія Дорфман познайомилася з багатьма народовольцями, в тому числі з «первомартівцями» – учасниками замаху на імператора Олександра II (1818-1881). Надавала свою кімнату для конспіративних зустрічей. Брала участь в поширенні нелегальної літератури серед своїх однокурсниць, а також петербурзької інтелігенції. Займалася революційною пропагандою серед односельчан в Рубашкиному. 

Брала участь в демонстрації 12 квітня 1878 р. при виправданні революціонерки Віри Засулич (1849-1919), яка стріляла в петербурзького градоначальника Федора Трепова (1809-1889). 

Неодноразово підозрювалася в політичній неблагонадійності і перебувала під поліцейським наглядом. 

Підтримувала контакти з революціонерами Полтави. У цьому зв'язку Софія була залучена в 1883 р. до дізнання при Полтавському жандармському управлінні у справі про соціалістичну пропаганду серед тамтешніх робітників залізничних майстерень. Причиною стало те, що у одного з обвинувачених знайшли конверт з її адресою. У числі обвинувачених у цій справі проходила також Ольга Миколаївна Присецька – молодша сестра її майбутнього чоловіка, Івана Миколайовича Присецького, з якою Софія неодноразово зустрічалася. 

В серпні 1883 року в будинку, де вона жила в селищі Рубашкине з батьками, був проведений обшук. В процесі обшуку були вилучені листування Софії, в тому числі з Присецькими, її власний рукопис «підозрілого змісту», а також антиурядовий вірш. За цими матеріалами її запідозрили в переховуванні Івана Миколайовича Присецького, котрий до цього вже повернувся з еміграції. Очевидно, на той момент між Софією Дорфман та Іваном Присецьким уже існували стосунки. 

24 серпня 1883 р. Софія була взята під варту, з 28 серпня того ж року – під особливим наглядом поліції, у вересні залучена до дізнання при Київському жандармському управлінні у справі Івана Присецького, заарештованого 2 вересня 1883 р. Поліція висунула Софії звинувачення в отриманні на свою адресу листів і грошей для Присецького і в листуванні з ним. Однак на допитах вона стверджувала, що «знала Івана Присецького під прізвищем Петрова і, хоча була з ним у близьких стосунках і була його нареченою, але про його нелегальне становище і протиурядову діяльність не мала відомостей». 

До 24 травня 1884 р. за згодою міністрів внутрішніх справ та юстиції справу Софії Львівни Дорфман було припинено. Проте 26 вересня того ж року за височайшим повелінням за нею був встановлений гласний нагляд поліції на три роки. 

11 жовтня 1884 р. офіційно вийшла заміж за Івана Присецького, прийнявши перед цим хрещення під ім'ям Віри Миколаївни. Деякий час перебувала в Курську, де за нею був встановлений гласний нагляд. Наприкінці 1884 р. попередньо отримавши відповідний дозвіл, добровільно дала заарештувати себе в Московській пересильній в'язниці (Бутирці) для подальшої відправки на заслання разом із чоловіком. 

З липня 1885 р. жила разом з чоловіком в с. Тунці (Тункінському), потім в Іркутську, де займалася медичною практикою. З 1886 року разом з чоловіком живе в с. Тесинському (мінусинський округ, Єнісейська губернія), а з 1887 р. – в Мінусинську. 

У 1886 році Єнісейське жандармське управління проводило дізнання з приводу отримання Софією Дорфман листа від невідомої особи з проханням взяти участь у реабілітації революціонерки Марії Калюжної, щодо якої серед засланців поширилася думка, ніби вона перебувала агентом при Одеському жандармському управлінні. 

26 вересня 1887 р. звільнена від гласного нагляду за закінченням терміну. У 1888 році виїхала на батьківщину в селище Рубашкине, після чого з дозволу київського генерал-губернатора і міністра внутрішніх справ оселилася в маєтку Климовому (зіньківський повіт, Полтавська губернія), що належало батькові її чоловіка – Миколі Максимовичу Присецькому. За Софією проте зберігався негласний нагляд із забороною жити в Москві, Петербурзі та Петербурзькій губернії. У 1889 р. до Климового повернувся її чоловік, Іван Присецький. 

У 1893 р. обмеження у виборі місця проживання в Петербурзі для Софії Дорфман були зняті. 21 лютого 1894 р. циркуляром департаменту поліції звільнена від негласного нагляду, а в 1895 р. їй дозволено повсюдне проживання в імперії. В 1890-1900-х рр. продовжувала жити в Климовому, а потім в Алупці разом із чоловіком – очевидно, до його смерті. 

В 1933 жила в Москві, отримувала персональну пенсію. Там же, ймовірно, і померла. Місце поховання невідоме. 

Потомство Івана і Софії Присецьких: 

* Дмитро Іванович Присецький (роки життя невід.). За одними даними, помер молодим і похований в Климовому; нібито був єдиним більшовиком в роду Присецьких. За іншими – емігрував до Франції.

* Ольга Іванівна Присецька (Мілюкова) (1885 - ?). Народилася в Іркутську, коли її батьки перебували в засланні. 

Після розлучення з чоловіком проживала в с. Сорочинці миргородського повіту. В 1920 році перебралася до Миргороду, де спочатку жила з уроків музики і співів, згодом, як повідомляється у біографічній довідці, "жила на утриманні у братів" (відтак у Івана і Софії Присецьких були ще сини).  

В квітні 1926 року Ольга Присецька почала домагалася виїзду з молодшою донькою до Праги (Чехія) , куди за два роки до того виїхала її старша донька. Однак у грудні того ж року Лубенський окрвиконком у виїзді їй відмовив. У справу втрутилася Прасковія Івановська, сестра дружини покійного на той час письменника Володимира Короленка, яка писала листи до дружини письменника Максима Горького - Катерини Павлівни Пєшкової, сподіваючись на її допомогу. При цьому вона згадувала революційне минуле батька Ольги Іванівни Присецької і її тіток, серед них і Софії Присецької (Богомолець). Приятелька колишнього чоловіка Ольги обіцяла їй у Чехії роботу.

Причиною відмови у виїзді і сама Ольга, і Прасковія Івановська вважали її колишній шлюб із сином міністра Тимчасового Уряду - на той момент однак уже фактично розірваний.

"Ольга Ивановна, аполитична, согласна дать непритворное обещание, что ни чем, ни словами, ни действиями не станет вредить Сов. власти", - писала Івановська, переконуючи Пєшкову, що єдиною метою виїзду Ольги Присецької є воз'єднання дітей і їх виховання. 

Писала лист по цьому питанню і сама Ольга - до Товариства допомоги політв'язням. Звідти її запевняли, що посприяють.

В листі Прасковії Івановської до Катерини Пєшкової від 6 листопада 1927 р. повідомляється, що слідчий, у якого на допиті була Ольга, заявив, що вважає можливим випустити Присецьку за кордон, однак фактично нічого не змінилося.

Чим закінчилася справа - невідомо.  

Її чоловік: Миколай Павлович Мілюков (1889-1957). Син Павла Миколайовича Мілюкова (1859-1943), голови партії конституційних демократів (кадетів), міністра закордонних справ Тимчасового Уряду Росії, поваленого більшовиками.

Подружжя розійшлося в 1917 році, хоча формально розлученим не було.

Потомство Ольги Іванівни Присецької і Миколая Павловича Мілюкова:

* * Вікторія Миколаївна Мілюкова (роки життя невід.). Старша донька. В травні 1924 року приятелька колишнього чоловіка Ольги Іванівни Присецької, вчителька німецької мови, вивезла Вікторію до Праги (Чехія).

Даних про сім'ю і потомство немає

** Ірина Миколаївна Мілюкова (1916-1999). Молодша донька.  

Її чоловік: Валентин Петрович Королевич (роки життя невід.)

Даних про потомство немає.

Джерела: 

1.  Деятели революционного движения в России : Био-библиогр. словарь : От предшественников декабристов до падения царизма. - М., 1927 - 1934. Т. 3 : Восьмидесятые годы : Вып. 2 : Г - З / Составлен Р. М. Кантором, П. Г. Любомировым, А. А. Шиловым, Е. Н. Кушевой. - 1934. - стб. 1223-1224.

2. Лист П. С. Івановської до К. П. Пєшкової від 8 березня 1927 р.

3. Лист О. І. Присецької до Товариства допомоги політичним в'язням (М. Л. Вінаверу) від 15 квітня 1927 р.

4. Лист П. С. Івановської до К. П. Пєшкової від 6 листопада 1927 р. 

5. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». — Полтава, 2009. – С. 132.

 

Сестри Івана Миколайовича та Софії Миколаївни Присецьких

Ольга Миколаївна Присецька (1859-1928). 

Навчалася в Полтавській жіночій гімназії. Отримала спеціальність акушерки. В народницькому русі з 1879 р. Перебувала під наглядом поліції. Разом із старшою сестрою Олександра Михайловича Богомольця – Єлизаветою Михайлівною Богомолець (№63) займалася революційною пропагандою серед селян Борзенковского повіту. Вела також революційну роботу серед робітників полтавських залізничних майстерень. Була засуджена до 4 років заслання в Західному Сибіру. Відбувала заслання в Павлодарі. 

Після заміжжя разом з родиною жила у власному будинку в Хатках по сусідству з дачею письменника Володимира Галактіоновича Короленка. 

Деякий час жила з чоловіком в Луганську – ймовірно, до його смерті в 1903 р. 

Ще одному арешту була піддана в 1912 році в Москві разом із сином Юрієм. 

За радянської влади отримувала персональну пенсію. 

Померла в Полтаві. 

Її чоловік: Василь Олександрович Селіхов (? -1903). 

Був студентом Харківського університету. За революційну діяльність був виключений. Вступив до Казанського університету на медичний факультет. Працював земським лікарем в Курській губернії. Помер від запалення легенів у Луганську. 

Потомство Ольги Присецької і Василя Селіхова: Юрій, Володимир 

Юрій Васильович Селіхов (? – серпень 1912 р.) Був студентом Московського університету. За революційну діяльність був заарештований в 1912 р. Помер у Бутирській тюрмі в Москві. 

Сім'ї і потомства, найімовірніше, не було. 

Володимир Васильович Селіхов (1899-1970-ті /ppp.). 

Залишив після себе спогади про життя в Хатках, спілкування з В. Короленко і подробиці про життя Присецьких. Помер у Полтаві.  (Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». – Полтава, 2009. – С. 120). 

Даних про сім'ю і потомстві немає.  

Марія Миколаївна Присецька (1860-1916) 

Одна з учасниць організації «Південно-російський робітничий союз». Навчалася в Лебединській жіночій гімназії. Здобула спеціальність акушерки. 4 січня 1881 р. була заарештована в Києві разом з іншими членами «Південно-російського робітничого союзу». В донесеннях поліції характеризувалася як «зухвала в ненависті до уряду». До закінчення слідства як неповнолітня перебувала в маєтку батька на підписці про невиїзд. По закінченні процесу була уражена в правах, відбувала заслання в місті Каїнську Томської губернії. Пізніше їй дозволили виїзди по Сибіру, завдяки чому вона змогла побачитися з братом Іваном і сестрою Ольгою, яка відбувала заслання в Павлодарі. На засланні вийшла заміж. Після закінчення заслання жила з чоловіком і дітьми в с. Хатки – поруч з родиною своєї сестри Ольги. Коли був заарештований її старший син, поїхала з ним на заслання. Померла в Мінусинську від ангіни з ускладненнями. 

Її чоловік: Станіслав Горбачевський (роки життя невід.) 

Політичний поселенець. 

Потомство Марії Присецької і Станіслава Горбачевського: Валеріан, Софія, Олена. 

Валеріан Станіславович Горбачевський (? – після 1913 р.). Займався революційною діяльністю на Полтавщині. Засуджений до довічного заслання. Даних про сім'ю і потомство немає. 

Софія Станіславівна Горбачевська (роки життя невід.)

 Інших даних про неї немає. 

Олена Станіславівна Горбачевська (роки життя невід.)

 Інших даних про неї немає.

Батько Софії, Івана, Марії та Ольги Присецьких: Микола Максимович Присецький (1819-1887) гербу Новина. 

Уродженець Полтавщини (зіньківський повіт, Полтавська губернія). Служив в армії. Був розжалуваний за дуель у рядові, але за вислугу та участь у війні на Кавказі відновлений у званні підпоручика. По закінченні війни вийшов у відставку, повернувся на батьківщину. Отримав у спадок хутір Климове від далеких родичів Лисевичів, * у якому й оселився. 

Міністр внутрішніх справ Російської імперії Михайло Лоріс-Меліков, який вів справу «Південно-російського робітничого союзу», характеризував Миколу Присецького як «цілком поважну, віддану урядові людину», але позбавленого жодного впливу в сім'ї. Після вироку по справі «Південно-російського робітничого союзу» пережив напад інсульту, в результаті чого були паралізовані ліва рука і плече. Помер від повторного нападу інсульту. Похований у с. Ковалівка зіньківського повіту Полтавської губернії на церковному кладовищі. 

(Хурса В. «Славетні у Гоголівському краї». – «Полтавський літератор», 2009). 

Примітка*. Лисевичі – старовинний шляхетський і старшинський рід. Відомо, що полтавський поміщик Іван Лисевич був другом українського поета і драматурга Івана Котляревського. Родинні зв'язки Присецьких по лінії Лисевичів потребують додаткового дослідження. 

Мати Івана, Софії, Ольги та Марії Присецьких: Софія Семенівна Саранчова (? – близько 1887 р.). 

Народилася в с. Саранчівці зіньківського повіту Полтавської губернії. Справила сильний вплив на виховання своїх дітей в опозиційному дусі. Неодноразово критично висловлювалася з приводу порядків в Російській імперії. Між тим, царські міністри приписували це психічним розладам, якими нібито страждала мадам Саранчова. За словами міністра внутрішніх справ Михайла Лоріс-Меликова, який вів справу «Південно-російського робітничого союзу», мати обвинуваченої (Софії Присецької) – «жінка похилого віку і давно хвора, до сказу озлоблена проти уряду і в цьому дусі виховувала своїх дітей». Протягом останніх 17 років життя була прикута до ліжка. 

Брати і сестри Софії Семенівни Саранчової

Варвара Семенівна Саранчова (Ревковська) (? – 1919). 

Старша сестра Софії Семенівни Саранчової. Народилася, очевидно, в с. Саранчівці зіньківського повіту Полтавської губернії. Відрізнялася прогресивними поглядами. Значною мірою вплинула на свою сестру Софію. Померла і похована в Полтаві. 

Її чоловік: ... Ревковський (роки життя невід.) 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

Євграф Семенович Саранчов (10 грудня 1850 р. – після грудня 1917 р.). 

Народився, очевидно, в с. Саранчівці зіньківського повіту Полтавської губернії. Генерал-інженер, командир 3-го ополченського корпусу в першу світову війну. Згадується О. О. Богомольцем у листі до батька від 20 серпня 1916 р. з Саратова, де відбулася їх зустріч. 

У 1867 р. закінчив Петровську Полтавську військову гімназію (кадетський корпус). Офіційно вступив на військову службу 27 жовтня того ж року. Поступив до Миколаївського інженерного училище, де йому було присвоєно звання фельдфебеля. 21 липня 1870 р., по закінченні училища, присвоєне звання підпоручика. Випущений в 3-й резервний саперний батальйон. У 1872 р. вступив до Миколаївської Інженерної академії, звідки за розпорядженням генерал-ад'ютанта графа Тотлебена був відряджений у розпорядження командувача військами Оренбурзького військового округу для участі в Хівінській експедиції (1873 р.). Під час експедиції підпоручик Євграф Саранчов був поранений рушничною кулею в праву руку в ході «посиленої рекогносцировки м. Хіви». 

По закінченні Хівінського походу Євграф сарани продовжив навчання в Миколаївській Інженерній академії, яку закінчив по 1-му розряду. 

20 липня 1875 р. Євграфу Саранчову присвоєно звання поручика; того ж року 1 грудня – штабс-капітана. 

Хоча Саранчов мав право перейти у військові інженери, він відмовився від цього і повернувся в частину, де служив – в 7-й саперний батальйон. Там йому було доручено командування 3-й ротою. У званні штабс-капітана зі своєю ротою Євграф Саранчов брав участь у російсько-турецькій війні 1877-1878 рр. 

На початку війни він займався облаштуванням облогових і польових артилерійських батарей в гирлі річки Ольти. Облаштування відбувалося під турецьким артилерійським обстрілом з фортеці Нікополь. Після цього рота Саранчова була терміново відправлена до м. Зимниці, де вона брала участь у наведенні переправи для російських військ через Дунай в ніч з 14 на 15 червня. Потім рота облаштовувала переправу через Дунай у села Батин. 

В середині листопада 1877 р. 3-тя рота штабс-капітана Саранчова була відряджена у розпорядження начальника штабу 2 артилерійського корпусу для інженерного зміцнення позицій, зайнятих корпусом. 30-го листопада 1877 р. рота взяла участь у битві біля сіл Мечка і Трестенік. 

За бойові заслуги штабс-капітану Євграфу саранових було присвоєно військове звання капітана (7 листопада 1877 р.). 

8 лютого 1878 р. 3-тя рота капітана Саранчова увійшла до фортеці Рущук. Після заняття фортеці рота знищила самовибухові фугаси, встановлені турками перед залишенням фортеці перед усіма її фортами. 

Під час окупації Болгарії російськими військами капітан Саранчов був відряджений у розпорядження військового комісара Болгарії, князя Дундукова-Корсукова. З 5 листопада 1879 р. по 15 квітня 1882 р. – завідувач Саперною і Військово-інженерною частинами Болгарського земського війська. Після повернення до Росії 24 липня 1882 року був призначений начальником штабу Кавказької саперної бригади, з переведенням у саперні інженери. 

30 серпня 1882 р. отримав звання підполковника, 30 серпня 1885 р. – полковника. 

З 17 серпня 1888 р. – командир 10-го саперного батальйону. З 29 вересня 1892 р. – командир 1-го Кавказького саперного батальйону. З 22 листопада 1893 р. по 4 серпня 1899 р. – начальник 4-ї саперної бригади (за іншими даними - 1-ї). 

14 листопада 1894 р. отримав звання генерал-майора. 

З 4 серпня 1899 р. по 24 грудня 1905 р. – начальник Миколаївської інженерної академії та училища. 

6 грудня 1902 р. проведений в генерал-лейтенанти. 

З 24 грудня 1905 р. по 6 жовтня 1906 р. – командир 23-й піхотної дивізії. 

З 28 березня 1906 р. – почесний член Миколаївської інженерної академії. 

З 6 жовтня 1906 р. по травень 1914 р. – командир 19-го армійського корпусу. 

6 грудня 1908 р. – отримав звання інженер-генерала. 

У травні 1914 р. звільнений від служби за домашніми обставинами. Однак 11 жовтня 1914 р. був знову прийнятий на службу в зв'язку з початком першої світової війни. Того ж числа був призначений командиром 3-го ополченського корпусу в Казані. 

Пішов у відставку 5 грудня 1917 р.

Нагороди

За участь у бойових діях: ордени св. Станіслава 3 ст. з мечами та бантом (1873), св. Анни 3 ст. з мечами та бантом (1874), св. Станіслава 2 ст. з мечами (1877), св. Володимира 4 ст. з мечами та бантом (1879). 

У мирний час: ордени св. Анни 2 ст. (1881), св. Володимира 3 ст. (1888), св. Станіслава 1 ст. (1897), св. Анни 1 ст. (1904), св. Володимира 2 ст. (1906), Білого орла (польський орден, включений у російську нагородну систему. – Ред.) (6 грудня 1912 р.), відзнака за 40 років бездоганної служби (1914). 

Іноземні ордени: Командорський хрест французького ордена Почесного Легіону 

Італійський – св. Маврикія і Лазаря 

Болгарський – «За військові заслуги» 1 ст. 

Євграф Саранчов співпрацював з військовими періодичними виданнями того часу – "Військовим збірником" і "Інженерним журналом". У «Військовому збірнику» опублікував 6 статей, в «Інженерному журналі» – 8; причому одна з них – «Хівінська експедиція 1873 р. (Записки очевидця сапера)», що вийшла в «Інженерному журналі», була відзначена премією Інженерного комітету Головного інженерного управління і вийшла окремим виданням (СПб, 1874 г.), а друга, опублікована там же – почесним відгуком того ж комітету. 

Джерело: «Памятная книга Казанской губернии» на 1916 г. – Казань, 1915 г. 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

Володимир Семенович Саранчов (роки життя невід.). 

Народився в с. Саранчівці зіньківського повіту Полтавської губернії. До 1859 року навчався в Полтавському Петровському кадетському корпусі, в 1860 р. – в Костянтинівському військовому училищі, яке закінчив з присвоєнням офіцерського звання 16 червня 1860 р. 

У 1864 р. закінчив Миколаївську академію Генерального штабу. Значився в списках 120-го піхотного Серпуховського полку. 

В 1868 р. Володимиру Семеновичу Саранчову присвоєно звання підполковника, в 1871 г. - полковника. 

В 1873-1875 рр. брав участь в Середньоазіатських походах Російської імператорської армії. 

З 28 грудня 1877 р. (за іншими даними – 27 червня 1879 р.) – генерал-майор зі старшинством. 

До 1 січня 1885 р. – командир 12-го піхотного полку. 

Після 1 січня 1886 р. – начальник штабу 4-го армійського корпусу. В запас вийшов у січні 1889 р.

Нагороди: ордени св. Володимира 3 ст. з мечами (1873), св. Станіслава 3 ст. (1874), св. Станіслава 1 ст. (1880), св. Анни 1 ст. (1884). 

Іноземні ордени: перський орден Лева і Сонця 2-й ст. із зіркою (1874). 

Джерела: 

1. Список генералам по старшинству, 1.01.1885 г. 

2. Список генералам по старшинству, 1.01.1886 г.

 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

 

Батько Софії, Варвари, Євграфа та Володимира Саранчових

Семен ... Саранчов (роки життя невід.). 

Штабс-капітан. 

Інших даних про нього немає. 

Брат (?) Семена ... Саранчова

Євмен ... Саранчов (роки життя невід.). 

Інших даних про нього немає 

Син Євмена ... Саранчова:

Євген Євменович Саранчов (роки життя невід.). 

Народився в с. Саранчівці зіньківського повіту Полтавської губернії. У 1872 р. закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус (в деяких джерелах проходить як «військова гімназія), потім навчався в 3-му військовому Олександрівському училищі. Був випущений в 12-й гренадерський Астраханський полк. Служив при Головному Штабі. У 1891 р. по хворобі вийшов у відставку в званні підполковника. 

Перебував членом Полтавської губернської земської управи. Написав історичний нарис 12-го гренадерського Астраханського полку. 

Брав участь у 2-й Всеросійської кустарній виставці в Петербурзі (10 березня – 23 квітня 1913 р.). На виставці були представлені експонати Полтавської губернії. Полтавське губернське земство на ній представляв Євген Євменович Саранчов. Він особисто підніс імператору Миколаю ІІ і августійшій сім'ї подарунки, серед яких була нерухома лялькова композиція «Українське весілля». Композиція складалася з 18 ляльок, що зображали типи українців прилуцького повіту, а також інтер'єр української хати і скриня нареченої з приданим. 

Євгенію Саранчову належить заслуга організації в Полтавському земстві виробництва струн для музичних інструментів. На згаданій виставці були представлені «саранчовські» струни та обладнання для їх виробництва. Вироби знаходили попит по багатьом містам імперії, в тому числі в Петербурзі. Великі замовлення полтавці отримували з Петербурзької консерваторії. 

Джерела: 

1. Павловский И. Ф. "Исторический очерк Петровского Полтавского Кадетского Корпуса". – Полтава. 1890.

2. Ромашкевич А. Д. «Материалы к истории Петровского Полтавского кадетского корпуса с 1-го октября 1909 г. по 1-е октября 1910 г.». – Полтава. 1910 – С. 119. 

3. Ромашкевич А. Д. «Материалы к истории Петровского Полтавского кадетского корпуса с 1-го октября 1912 г. по 1-е октября 1913 г.». – Полтава. 1913 – С. 84

 

65. Михайло Михайлович Богомолець 

Роки життя: 19 вересня 1852 р. – 31 серпня 1907 р. 

Народився в Ніжині. Служив акцизним чиновником в Могилівській і Бесарабській губерніях, керуючим акцизними зборами Оренбурзької (1901-1905) і Ковенської (1905-1907) губерній. Незадовго до смерті, 1 серпня 1907 р., був призначений керуючим акцизними зборами в Бессарабській губернії. До цього, 22 квітня 1907 р. отримав цивільний ранг дійсного статського радника. Кавалер орденів св. Станіслава 3 ст. (5 квітня 1898 р.) і св. Анни 2 ст. (17 квітня 1905 р.). Помер у Козельці. Похований на соборному цвинтарі («ДК». – С.55). 

Дружина: Юлія Ісаківна Мироненко (10 квітня 1854 р. – ?). Дворянка. Народилася в с. Лихачове козелецького повіту Чернігівської губернії. Власниця будинку з садибою в Козельці та 20 десятин землі при хуторі Шами козелецького повіту Чернігівської губернії («ДК». – С.55). 

Грамоті вивчилася, очевидно, досить пізно, судячи зі стилю письма і граматичних помилок. Любила «ілюзіони» (Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

Її батько: Ісак Максимович Мироненко (1803-?). Дворянин, відставний майор і кавалер.

Її мати: Параскева Кузьмівна Бойко (роки життя невід.) («ДК». – С.55). 

Потомство: Вадим (№83), Наталя (№84)

 

Діти 43: 

66. Марія Йосипівна Богомолець 

Роки життя: 10 листопада 1863 р. – ? 

(«ДК». – С.57). 

Інших даних про неї немає. 

67. Людмила Йосипівна Богомолець 

Роки життя: 17 червня 1865 р. – ? 

(«ДК». – С.57) 

Інших даних про неї немає. 

68. Геннадій Йосипович Богомолець 

Роки життя: 14 січня 1867 р. – після середини 1917 р. 

Народився, швидше за все, в с. Короп'є остерського повіту Чернігівської губернії. З 1897 по 1902 рр. – письмоводитель канцелярії остерського повітового предводителя дворянства. З 1902 р. – засідатель остерської дворянської опіки. Цивільний ранг титулярного радника присвоєний 7 червня 1908 р. У Короп'є володів 22 десятинами землі (РГИА. Ф.1343. – Оп.51. – Сп. №673. – Л. 278; «ДК». – С.57). 

Дружина: Наталія Михайлівна Пушкарська (бл. 1870 р. – 2 серпня 1917 р.). Дочка міщанина. Похована в Короп'є («ДК». – С.57). 

Потомство: Олександр (№85), Петро (№86), Ксенія (№87), Георгій (№88), Михайло (№89)

69. Варвара Йосипівна Богомолець 

Роки життя: 1872 р. – ? 

(«ДК». – С.58). 

Народилася, швидше за все, в с. Короп’є остерського повіту Чернігівської губернії. 

Інших даних про неї немає 

70. Леонід Йосипович Богомолець 

Роки життя: 10 березня 1875 р. – після 1941 р. 

Народився, швидше за все, в с. Короп’є остерського повіту Чернігівської губернії. Жив у Острі.

Його син, Костянтин Леонідович Богомолець (№92), у своїй автобіографії від 15 листопада 1951 р. (текст наданий його сином, Андрієм Костянтиновичем Богомольцем (№119)), писав, що Леонід Йосипович, попри своє дворянське походження, «ніколи протягом свого життя жодного рухомого і нерухомого майна не мав». 

18 червня 1905 р. отримав цивільний ранг титулярного радника. З 1906 р. – бухгалтер Чернігівської казенної палати. З 1914 по липень 1917 рр. – канцелярський чиновник Остерського повітового казначейства. 

За версією, викладеною Костянтином Леонідовичем Богомольцем в його автобіографії, його батько служив у згаданому казначействі не з 1914 р., а з 1908 р. і до Жовтневої революції 1917 р. старшим бухгалтером. Уточнюється також, що він прослужив бухгалтером у державних установах «також і до початку Вітчизняної (радянсько-німецької. – Ред.) війни». 

При цьому, за даними автобіографії Костянтина Леонідовича Богомольця, його батько, Леонід Йосипович, «брав активну участь у революційних гуртках». В автобіографії, однак, не вказується, що Леонід Йосипович Богомолець деякий час (у період між 1914 і 1917 рр.) служив судовим приставом 2-го ділянки Остерського повіту. 

За спогадами Костянтина Леонідовича Богомольця, переказаних його онуком, Юрієм Ігоровичем Богомольцем (№133), Леонід Йосипович приїжджав з Остра до них у гості в Короп'є раз на місяць возом і привозив звідти мед. 

Дружина: Євдокія Георгіївна Лобкова (1 березня 1877 р. – після жовтня 1924 р.). 

Шлюб укладений 24 квітня 1894 р. 

Вихрещених єврейка, народилася в бідній родині; вже після заміжжя, в 1906 г. «за наполяганням дворянського піклування змушена була прийняти православ'я», - повідомляється в автобіографії її сина, Костянтина Леонідовича. 

За нашим припущенням, своє ім'я, по батькові та прізвище, зазначені в документах, отримала, очевидно, після хрещення (аналогічно, як єврейка Софія Дорфман, яка вийшла заміж за Івана Миколайовича Присецького – дядька по матері академіка О. О. Богомольця, після хрещення стала зватися Вірою Миколаївною). 

Як звалася до хрещення, невідомо. 

За словами її нащадка, Юрія Володимировича Богомольця (№130), "вчилася на Бестужевських курсах у Пітері". 

Власниця садибного місця і дерев'яного будинку в м. Острі Чернігівської губернії. 

Джерела:

1. РГИА. Ф. 1343. – Оп. 51. – Д.№673. – Л. 278

2. Автобиографія К. Л. Богомольця від 15 листопада 1951 р. 

3. Спогади Юрія Ігоровича і Юрія Володимировича Богомольців

4. «ДК». – С. 58.

 

Потомство: Борис (№90), Марія (№91), Костянтин (№92), Надія (№93) 

 

Діти 45: 

71. Ольга Семенівна Богомолець 

Роки життя: 10 липня 1869 р. – 17 червня 1915 р. 

Спадкова дворянка. Заміжньою не була. Померла від запалення легенів у Житомирі, там і похована на Вільському кладовищі (ГАЖО. Ф. 1. – Оп. 77. – Сп. № 1782. – Л. 461(зв.), 462). 

72. Антоніна Семенівна Богомолець 

Роки життя: 7 лютого 1871 р. – ? 

(«ДК». – С.59) 

Інших даних про неї немає. 

73. Лідія Семенівна Богомолець 

Роки життя: 6 лютого 1873 р. –? 

(«ДК». – С.59) 

Інших даних про неї немає. 

74. Олександра Семенівна Богомолець 

Роки життя: 22 березня 1875 р. – ? 

(«ДК». – С.59) 

Інших даних про неї немає. 

75. Сергій Семенович Богомолець 

Роки життя: 6 серпня 1879 р. – після квітня 1918 р.

Народився в Курській губернії. Офіцер Російської імператорської армії.

Нагороди. 

За участь у російсько-японській війні : орден св. Станіслава 3  ст. з  мечами і бантом (28 листопада 1905 р., за іншими даними – 16 січня 1907 р.)

За участь у першій світовій війні: ордени св. Станіслава 2  ст. з бантом (14 липня 1915 р., за іншими даними – 31 грудня 1916 р.), св. Володимира 4 ст. з мечами і бантом (4 листопада 1915 р.), і св. Анни 2 ст. (6 грудня 1916 р.). 

7 листопада 1914 р. Сергієві Семеновичу Богомольцю присвоєне звання капітана. 

В 1915-1917 рр. – виконуючий обов’язки начальника господарської частини 10-го Залізничного батальона. 

15 вересня 1917 р. – присвоєне звання підполковника. 

З 21 листопада 1917 р. – командир роти в 5-му Сибірському залізничному батальоні. 

18 квітня 1918 р. – виключений зі списків як такий, котрий не прибув з відпустки. 

Подальша доля невідома.

Нежонатий (станом на листопад 1917 р.) 

(«ДК». – С.59-60).

 

Діти 47: 

76. Олександра Федорівна Богомолець 

Роки життя: 30 травня 1869 р. – ? 

Зарахована до роду Богомольців визначенням Чернігівського дворянського депутатського зібрання від 29 липня 1880 р. (РГИА. Ф.1343. – Оп.51. – Сп.№673. – Л. 278) 

Інших даних про неї немає. 

77. Миколай Федорович Богомолець 

Роки життя: 6 грудня 1871 р. – 6 червня 1951 р. 

Генерал-лейтенант артилерії, учасник першої світової та громадянської воєн. Єдиний георгіївський кавалер з усіх Богомольців, які служили в Російській імператорській армії.

Народився 6 грудня 1871 року в Ризі. Закінчив кадетський корпус і Михайлівське артилерійське училище. На службу поступив 1 вересня 1890 р. Звання підпоручика присвоєне 5 серпня 1891 р., поручика – 5 серпня 1895 р., штабс-капітана – 6 травня 1900 р. 

Першим місцем служби стала 21-а кінно-артилерійська батарея. Трохи пізніше Миколай Богомолець був переведений до 14-го артилерійського дивізіону (Варшавський військовий округ). Старанність молодого офіцера була відзначена орденом св. Станіслава 3 ст. (19 липня 1898 р.)

Після того, 12 листопада 1903 р. Миколай Богомолець пішов у запас, служив начальником 3-го ділянки дніпровського повіту Таврійської губернії.

1 вересня 1904 р., коли почалася війна Росії з Японією, був повернутий до армійських лав і направлений на службу до 52-ї артилерійської бригади. 7 березня 1905 р. підвищений до звання капітана, а в 1906 році призначений завідувачем батарейним господарством 3-ї кінно-артилерійської батареї (батальйону) 2-го кінно-артилерійського дивізіону. На цій посаді залишався до 1909 р.

В післявоєнний час Миколай Федорович отримує два ордени – св. Станіслава 2 ст. (1908 р.) і св. Анни 2 ст. (1 вересня 1912 р.). 

З 1 вересня 1909 р. Миколай Федорович Богомолець – командир 1-ї батареї 1-го кінно-гірничо-артилерійського дивізіону Усурійської кінної бригади (на той момент він уже був у званні підполковника). Бригада раніше розташовувалася в Житомирі, але потім була перекинута до Забайкалля, доукомплектована козачими частинами і згодом «переформатована» у козацьку дивізію. У складі цієї бригади він брав участь в «Брусилівському прориві» влітку 1916 року. 

5 лютого 1915 р. Миколаю Богомольцю присвоєне звання полковника. 

Свою найголовнішу нагороду – орден св. Георгія 4 ст. – Миколай Богомолець отримав 9 грудня 1915 р. за бій, що мав місце в червні того ж року. При переслідуванні вибитого з сіл Ржавець і Баламутівка супротивника, Богомолець і його артилеристи під сильним вогнем зайняли позиції на близькій відстані від ворога і відкрили вогонь у відповідь. Влучність батареї Богомольця дозволила російській піхоті зламати опір супротивника. 

У тому ж 1915 р. до його «мирного» ордену св. Станіслава були додані мечі, а в 1916 році – ще й до «мирного» ордену св. Анни. 

Крім того, в 1915 році Миколай Федорович Богомолець був нагороджений орденом св. Володимира 4 ст. з мечами та бантом. Цим же орденом – 3 ст. з мечами - в 1917 році. 

8 серпня 1916 р. полковник Миколай Федорович Богомолець був нагороджений почесною Георгіївською зброєю за бій, який мав місце більш ніж за рік до того. 26 квітня 1915 р. біля села Ржавенці його батарея зайняла спостережний пункт в передових окопах під сильним рушничним і артилерійським вогнем ворога. Це дозволило військам Російської імперії успішно підготувати атаку на ворожі позиції. Наступного дня Миколай Богомолець вивів батарею на відкриту позицію поблизу меблевої фабрики і, попри сильний вогонь противника, вогнем своєї батареї допоміг російським військам зайняти цю важливу позицію і закріпитися на ній. 

Миколай Богомолець не прийняв більшовицьку революцію. Спочатку приєднався в Омську до армії адмірала Колчака, у якого воював у чині генерал-майора (чин присвоєний 20 квітня 1919 р.). Потім у 1919 році служив у Далекосхідної армії отамана Григорія Семенова. Там він командував бронедивізіоном із чотирьох бронепоїздів, одним з яких, легким бронепоїздом «Семеновець», командував особисто. 

20 січня 1920 р. з Миколаєм Богомольцем трапилася подія, котра пізніше ускладнить йому отримання американського громадянства. Люди з екіпажу «Семенівця» на станції Посольській обстріляли американський лінійний патруль. Двоє патрульних були вбиті. Інцидент був викликаний спробою чеських частин, що знаходилиpся в той час в Забайкаллі, роззброїти семенівців за підтримки американців. Чеські батальйони були сформовані ще на початку першої світової війни щоб воювати на боці Російської імперії, сподіваючись за її підтримки відновити чеську державність. Надалі однак вони змушені були політично маневрувати між червоними і білими. Роззброюючи семенівців, чехи, очевидно, хотіли налагодити стосунки з Політцентром – тимчасовим есеро-меньшовицьким урядом Східного Сибіру. Цей уряд, що знаходився в Іркутську, потім передав владу більшовикам.

У боях із червоними бронепоїзд «Семеновець» захищав підступи до Чити з боку станції Інгода (Транссибірська дорога). Двічі наступ червоних був відбитий, але врешті-решт їм вдалося зайняти Читу з півночі, де не було залізничної колії. Вцілілі рештки армії отамана Семенова і бронепоїзд прорвалися до Маньчжурії. На «семенівців» було покладено завдання евакуювати золотий запас Читинського військового училища. Золото було доставлено в 10 ящиках в супроводі сімох юнкерів і завантажене вночі в багажний вагон, причеплений всередині бронепоїзда. 

У 1938 році колишній генерал був заарештований – за сприяння, як повідомляв журнал TIME, представників американських збройних сил, які не забули інциденту на станції Посольська. На той момент Миколай Богомолець жив у Лос-Анджелесі на Голлівудському бульварі і промишляв шевським ремеслом. Миколая Богомольця вже готували до депортації в СРСР. Але за нього заступилися представники білої еміграції в США. Тоді американська влада вирішила депортувати його до Латвії, яка на той момент ще не була зайнята Радами. Однак справа не отримало подальшого розвитку. 

Крім шевського ремесла, Миколай Богомолець спробував себе один раз у акторському. У 1926 році він знявся в епізодичній ролі російського офіцера в німому фільмі «В її королівство» (Into Her Kingdom). Фільм був знятий данським режисером Свендом Гаде - до речі, першим, хто екранізував «Гамлета» (1921 р.), а, крім того – чоловіком великої датської актриси німого кіно Асти Нільсен. У фільмі також знімався Федір Федорович Шаляпін – син великого російського співака. 

В США генерал Миколай Богомолець брав участь в білоемігрантському громадському житті. Був членом «Товариства руських поранених ветеранів 1-ї Великої війни в Лос-Анджелесі». Вів активну переписку з колишніми учасниками білого руху. 

Генерал Миколай Федорович Богомолець помер у Лос-Анджелесі. 

Дружини:

1. Марія Яківна Садовська (роки життя невід.). Емігрувала з дітьми в Китай, де в 1930-ті роки жила в містах Дайрені та Даляні з рідними дітьми і прийомним сином ХХХ Лукашевичем («ДК». – С.61). 

Її батько: Яків Олександрович Садовський (1848-1910). Полковник, командир 10-го кінно-артилерійського дивізіону. У 1906 р звільнений у відставку з чином генерал-майора («ДК». – С.61). 

Її мати: Феліциата Олександрівна Хвостова (бл. 1851 р. – ?) («ДК». – Там же.). 

Потомство від першого шлюбу: Віра (№94), Михайло (№95), Борис (№96), Надія (№97) 

2. Анна Василівна Запорожчук (29 серпня 1899 р. – ?) 

Миколай Богомолець зустрів Анну в 1920 році. На той момент вона вже була вдова. Чоловік Анни загинув від рук більшовиків. Генерал узяв її спочатку як прислугу. Згодом вона стала його цивільною дружиною. По закінченні громадянської війни Миколай Богомолець та Анна емігрують спочатку до Харбіну (Маньчжурія), потім перебираються в Сіетл, США. Там у нього і Анни в 1923 році народилася дочка. У 1929 році Миколай Богомолець з родиною отримує американське громадянство. У 1938 році Миколай Богомолець та Анна Запорожчук офіційно оформили шлюб. 

Потомство від другого шлюбу: Тетяна (№98)  

Джерела: 

1. РГИА. Ф.1343. – Оп.51. – Сп. №673. – Л. 278.

2. РГВИstrongА. Ф. 409. – Оп. 1. – Сп. №14412. П/с 2563 (1907 р.). Л. 1–5, 6.

3. Архив ФСБ. – Сп.№ 33842 (Покази Бориса Миколайовича Богомольця, 1937 р.).

4.  «Общий список офицерских чинов русской императорской армии. Составлен по 1-ое января 1909 г.». –  СПб, 1909. – столбець 687.

5. «Общий список офицерским чинам русской Императорской армии. Составлен на 1-е января 1910 г.» – СПб, 1910. – С. 713.

6. «Cписок подполковникам по старшинству. Составлен по 1-е мая 1912 г.» – СПб., 1912. – С. 1066.

7. «Список полковников по старшинству. Исправлен на 1.08.1916 г.»  – Пг., 1916.

8. Дроговоз И. Г. «Крепости на колесах: История бронепоездов». — Мн.: Харвест, 2002.

9. Еленевский А. "Военные училища в Сибири.(1918—1922)" \ «Военная быль», 1963 год, № 61-64".

10. Новиков П. А. «Гражданская война в Восточной Сибири». — М., «Центрполиграф», 2005.

11. TIME. 1938, Sept. 26, Monday.

12. The New York Times. Apr 7, 1922.

13. The Internet Movie Database. http://www.imdb.com/title/tt0016998/fullcredits # cast

14. The Online Archive of California. http://www.oac.cdlib.org/data/13030/sv/kt8z09r8sv/files/kt8z09r8sv.pdf.

15. http://www.geni.com/people/Анна-Васильевна-Богомолец-Anna-Bogomoletz/6000000021402144705

 

Діти 50: 

78. Іван Васильович Богомолець 

Роки життя: 16 листопада 1856 р. – 1916 р. 

Відомий свого часу російський хімік. Народився в Козельці Чернігівської губернії. У 1901 р. жив на Василівському острові, 10 лінія, буд. 15, в 1913 р. – на 11 лінії, буд. 46. 

Професор, завідувач лабораторією аналітичної хімії Вищих жіночих (Бестужевських) курсів (з 1886 р. і до кінця життя ), де він викладав, а також відділом хімії Російського фізико-хімічного товариства. 

Автор кількох підручників з хімії.

Дружина: Варвара Володимирівна ... (роки життя і рід невідомі).

Даних про потомство немає. 

 

Джерела:

1. «Алфавитный указатель жителей Санкт-Петербурга, Кронштадта, Царского Села, Павловска, Гатчины и Петергофа». – СПб, 1901. – С. 60 

2. «Алфавитный указатель жителей города Санкт-Петербурга…» – СПб, 1913. – С. 62.

3. Офіційний сайт наукової бібліотеки Санкт-Петербурзького державного університету http://www.library.spbu.ru/bbk/history/preplist.php

4. «ДК». – С. 49.

 

Діти 61: 

79. Миколай Віталійович Богомолець 

Роки життя: 25 листопада 1881 р. – 1 вересня 1928 р. 

Народився в Києві. В 1913-1915 рр. – судовий слідчий 3-ї ділянки старокостянтинівського повіту Волинської губернії. З 9 березня 1915 р. - товариш прокурора Стародубського окружного суду. 17 жовтня 1915 р. Миколі Віталійовичу Богомольцеві присвоєний цивільний ранг титулярного радника (за іншими даними, в 1914 році Микола Віталійович Богомолець вже мав вищий цивільний ранг колезького радника). Після революції емігрував до Франції. Помер у містечку По (департамент Атлантичні Піренеї) («Незабытые могилы. Российское зарубежье: некрологи 1917–1997». – Т. 1. – М., 1999. – С. 349; «ДК». – С. 49).

Даних про сім'ю і потомство немає. 

80. Сергій Віталійович Богомолець 

Роки життя: 11 січня 1890 р. – після 1914 р. 

Народився в Гродно. В 1908 р. закінчив курс 1-й Київської гімназії. Молодший унтер-офіцер 14-го Саперного батальйону. С 28 серпня 1911 р. – прапорщик запасу польових інженерних військ. С 1914 р. на дійсній військовій службі у зв'язку з першою світовою війною («ДК». – С. 49). 

Даних про сім'ю і потомстві немає. 

 

Діти 64: 

81. Миколай Олександрович Богомолець 

Роки життя: 1877-1879 

Народився в Петербурзі. Імовірно названий на честь М. Г. Чернишевського. Помер у дитинстві (Особистий архів Ольги Богомолець; Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». – Полтава, 2009). 

82. Олександр Олександрович Богомолець 

Роки життя: 24 травня 1881 р. – 19 липня 1946 р. 

Президент АН УРСР, віце президент АН СРСР і АМН СРСР. Основоположник російської та української школи патофізіології, ендокринології і геронтології. Засновник перших в Росії та Україні науково-дослідних установ медичного профілю. 

Народився в лазареті Лук'янівської в'язниці в Києві, куди була поміщена його мати, Софія Миколаївна Присецька (Богомолець), за участь у діяльності «Південно-російського робітничого союзу». Менше, ніж через місяць жандарми віддали дитину батькові Софії, Миколі Максимовичу Присецькому, який відвіз його до свого маєтку на Полтавщині, в село Климове зіньківського повіту. Пізніше батько дитини, Олександр Михайлович Богомолець (№64), відвіз сина до Ніжина. Свою матір Саша Богомолець побачив лише в 1891 році, коли за сприяння російського письменника Льва Миколайовича Толстого Богомолець-старший отримав дозвіл відвідати свою вмираючу дружину в Сибіру. Після важкої поїздки в Сибір Олександр Богомолець-молодший заразився туберкульозом від матері. 

Початкову освіту Саша отримав дома. З дитинства захоплювався читанням. Після повернення з Сибіру поступив у січні 1894 року до чоловічої гімназії при Історико-філологічному інституті князя Безбородька (зараз – Ніжинський державний університет ім. Гоголя) одразу в другий клас (до цього отримував домашню освіту). За успіхи в навчанні Саша Богомолець був відзначений похвальним листом і книгою Тургенєва «Записки мисливця». 

У 1894 році разом з батьком переїхав до Кишинева. Продовжив навчання в Кишинівській гімназії, але на передостанньому році був відрахований з офіційним формулюванням «за небезпечний напрям думок». З великим трудом його вдалося влаштувати до 1-ї Київської чоловічої гімназії, яку він закінчив з відзнакою в 1900 році (до цього якийсь час навчався в колегії Павла Галагана). 

Вступив на юридичний факультет Київського університету, маючи намір стати адвокатом-криміналістом. Незабаром розчарувався в юриспруденції й перейшов на медичний факультет, а в 1901 році слідом за професором В. В. Підвисоцьким перевівся до Одеського Новоросійського університету. 

В університеті він захопився вивченням ендокринології, нервової системи. Свою першу наукову роботу – «До питання про будову і мікрофізіологію бруннерових залоз» - опублікував у 1902 році. Під кінець навчання Олександра Богомольця в Одеському університеті в його послужному списку налічувалося вже п'ять наукових робіт.  

Не раз був на межі виключення з політичних мотивів. Незважаючи на перерви в навчанні, пов'язані зі студентськими заворушеннями під час першої російської революції, в 1907 році Богомолець закінчив університет з відзнакою і в тому ж році став асистентом на кафедрі загальної патології Новоросійського університету. 

В травні 1909 року під керівництвом професора Володимира Вороніна Олександр Богомолець захистив у петербурзькій Імператорській військово-медичній академії докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». Опонентом при захисті був відомий російський фізіолог, академік Іван Петрович Павлов. Він високо оцінив роботу молодого вченого. Олександр Олександрович Богомолець став наймолодшим в Російській імперії доктором медицини – на момент захисту докторантури йому було 28 років. 

У тому ж році Олександр Богомолець був обраний приват-доцентом кафедри загальної патології медичного факультету Новоросійського університету (Одеса). 

У 1911 році, незабаром після народження сина, Олександр Богомолець був відправлений у відрядження до Парижу (в Сорбонну) для підготовки до професорського звання. Після повернення був затверджений екстраординарним професором кафедри загальної патології та бактеріології Миколаївського університету в Саратові. 

У Саратові Олександр Богомолець та його учні заклали основи нової галузі в медичній науці – патофізіології. 

Богомолець сам набрав штат і закупив за власні кошти наукові прилади (частина обладнання він привіз із Франції) для кафедри. Він також починає успішну викладацьку діяльність – його лекції стають популярними серед студентства. 

Олександр Богомолець організував в агрономічному і ветеринарному інститутах Саратова кафедри мікробіології та загальної патології. Пізніше піднімав питання про відкриття в Саратові спеціального бактеріологічного інституту. 

У 1917 році доктор Богомолець очолив саратовські Вищі жіночі медичні курси, в організації яких брав діяльну участь. 

Одночасно з читанням лекцій проводив дослідження для клінік, приймав хворих, а під час першої світової війни проводив епідеміологічні дослідження. Одним з перших вказав на зв'язок алергії та імунітету. 

Син революціонерів-народників, який завжди вважався «неблагонадійним», більшовицьку революцію 1917 року він прийняв одразу. Під час громадянської війни Олександр Богомолець сам запропонував новій владі Саратовської губернії комплекс антиепідемічних заходів. 

У жовтні 1918 року, продовжуючи завідувати кафедрою в Саратовському університеті, професор Богомолець створює першу в Росії науково-дослідну установу медичного профілю – Державний інститут мікробіології та епідеміології Південного Сходу Росії («Мікроб»). Інститут «Мікроб» успадкував розробки проти чуми, холери, сибірської виразки, які велися в Петербурзі в так званому «чумному форті» – все обладнання і препарати були перевезені звідти до Саратова. 

У 1919 році був призначений старшим епідеміологом Саратовського губернського відділу охорони здоров'я, увійшов до складу комісії з боротьби з висипним тифом. Був також призначений консультантом-епідеміологом санітарного відділу Південно-Східного фронту Червоної Армії і санітарного відділу Рязано-Уральської залізниці. Керував Саратовським евакопункт, створив першу в країні залізничну клініко-діагностичну лабораторію. 

У Саратові Олександр Богомолець почав роботу над першим у світі підручником з патофізіології. У його основу ліг курс лекцій для студентів університету. Робота над підручником тривала до кінця життя доктора Богомольця. «Короткий курс патологічної фізіології», опублікований в 1921 році, в результаті розрісся до п'ятитомника. За цю роботу Олександру Богомольцю була присуджена Сталінська премія (1941). 

У 1923 році Олександр Богомолець організував у Саратові першу в СРСР пересувну протималярійну лабораторію. У тому ж році він зайнявся дослідженнями сполучної тканини і її ролі в імунних реакціях. 

В Саратові Олександр Богомолець зробив свою найважливіший винахід – імунну цитотоксичну анти ретикулярну сиворотку, яка прискорює загоєння ран і активізує імунну систему людини. «Сиворотка Богомольця» успішно застосовувалася для лікування інфекційних хвороб і переломів. Під час радянсько-німецької війни 1941-1945 рр. вона мала особливий попит в радянських польових і евакуаційних шпиталях. 

У 1925 році професор Богомолець був призначений завідувачем кафедрою патофізіології медичного факультету Другого Московського університету. 

З 1926 року – творець і керівник відділення експериментальної патології в Інституті Вищої нервової діяльності при Комуністичній академії, а також лабораторії експериментальної онкології Московського міського відділу охорони здоров'я. 

Працюючи консультантом патофізіологічною лабораторії при Державному іподромі в Москві, Олександр Богомолець продовжував займатися доведенням антиретикулярної цитотоксичної сиворотки (АЦС). Цим же він продовжував займатися і в Києві. У серпні 1939 р. він випробував дію АЦС на своєму троюрідному братові – Костянтинові Леонідовичеві Богомольцеві (№92), який страждав на епілепсію та виразку шлунка, ввівши йому сиворотку разом із перелитою кров'ю. Як зазначав Костянтин Леонідович у своїй автобіографії, після цього «здоров'я почало швидко відновлюватися і я став знову цілком працездатним». 

Олександр Богомолець узяв участь у створенні першого в світі Інституту гематології та переливання крові (нині – Гематологічний науковий центр Росздрава), який очолив після смерті його першого директора, Олександра Олександровича Богданова (1873-1928). Там під керівництвом Богомольця була розроблена унікальна методика консервації донорської крові, яка й до сьогодні застосовується практично без принципових змін. Тоді ж Олександр Богомолець та його учні встановили універсальний донорський характер першої групи крові. Цим інститутом Богомолець продовжував керувати до 1931 року – вже будучи президентом Академії наук УРСР. 

У Москві Олександр Богомолець також брав участь у створенні Інституту функціональної діагностики і експериментальної терапії. 

У Москві ним були написані роботи «Криза ендокринології» (1927), «Загадка смерті» (1927) «Введення у вчення про конституцію і діатези» (1928), «Про вегетативні центри обміну» (1928), «Набряк. Нарис патогенезу »(1928), «Артеріальна гіпертонія. Нарис патогенезу» (1929). Олександр Богомолець також значно переробив і розширив підручник «Патологічна фізіологія» (третє видання, 1929). 

У 1930 році Олександр Богомолець був обраний президентом Академії наук УРСР (за рік до цього – дійсним членом Академії наук УРСР). Переїхавши з групою учнів до Києва, він створив Інститут експериментальної біології і патології Наркомату охорони УРСР та Інститут фізіології. Під будівництво останнього було виділено 2,661 га землі в центрі Києва. Після смерті вченого обидва інститути були об'єднані в Інститут фізіології АН УРСР (1953). 

Новообраний президент АН УРСР провів повну перебудову структури академії. На базі розрізнених кафедр і лабораторій були створені цілі науково-дослідні установи (інститути). До роботи в них були залучені молоді перспективні вчені. Структура АН України, яку заклав Олександр Богомолець, в загальних рисах зберігається і понині. 

В Києві Олександр Богомолець заснував «Фізіологічний журнал» АН УРСР. Організовував щорічні широкі наукові конференції з актуальних проблем медицини, брав участь у редагуванні багатьох наукових збірників. 

З 1932 року – дійсний член Академії наук СРСР. 

У 1937 році обраний депутатом Верховної Ради СРСР. 

У 1941 році, за кілька місяців до початку радянсько-німецької війни, Олександр Богомолець створив Київський диспансер боротьби з передчасною старістю. На його базі пізніше був утворений Інститут геронтології. 

За рік до створення диспансеру академік випустив брошуру «Продовження життя» (1940). У ній він науково обгрунтував можливість і реальність продовження людського життя до 100 і більше років. Деякі ідеї, викладені в ній, Олександр Богомолець почав розробляти ще в Саратові. 

У підсумку Олександр Богомолець перетворив Київ на один з найпрестижніших наукових центрів СРСР. 

Олександр Богомолець очолював Академію Наук УРСР в нелегкі роки сталінських репресій. Порятунком від НКВД йому були зобов'язані відомий український демограф Михайло Птуха, основоположник української економічної географії Костянтин Воблий, математик Микола Крилов, фізик-ядерник Олександр Лейпунський, який створив перший в СРСР ядерний реактор на швидких нейтронах. Олександр Богомолець також зміг, хоча і не надовго, відстрочити арешт видатного українського історика і сходознавця Агатангела Кримського. 

Уже після війни академіку вдалося домогтися звільнення з в'язниці чоловіка своєї двоюрідної сестри, актриси Наталі Михайлівни Богомолець (Лазурської) (1880-1958) – відомого літературознавця Володимира Лазурського, який товаришував із послом Італії під час німецько-румунської окупації Одеси. 

З початком радянсько-німецької війни Академія наук УРСР була евакуйована в Уфу. Там Олександр Богомолець провів масову реорганізацію української науки для потреб військового часу. Разом з академіком Миколою Бурденком створював Академію медичних наук СРСР. 

Навесні 1944 року Олександр Богомолець повернувся до Києва, де очолив роботи з відновлення Академії наук УРСР. 

Напружена робота підірвала здоров'я академіка Олександра Богомольця. В середині жовтня 1943 у нього стався прорив плеври і мимовільний пневмоторакс на тлі давнього туберкульозу, яким він заразився ще в дитинстві від матері на каторзі. Ситуація ускладнювалася тим, що Олександр Олександрович, незважаючи на туберкульоз, багато курив. 

Повторний пневмоторакс стався в липні 1946 року на дачі. Спроби друзів і колег зупинити хворобу виявилися безуспішними. 17 липня 1946 р. академік Олександр Богомолець продиктував останні розпорядження синові, Олегу Олександровичу, а 19 липня о 22 годині 15 хвилин його не стало. 

Похований академік у парку, який посадив ним і його учнями, біля будинку, де він жив. До місця поховання академіка везли по вулицях, ще не відновлених після бомбувань Києва, з військовими почестями – на артилерійському лафеті. 

Смерть академіка Богомольця розлютила Сталіна. Радянський диктатор, який цікавився ідеями президента української Академії Наук, сподівався, що той запропонує йому рецепт якщо не безсмертя, то тривалого довголіття. Тому колеги та родичі академіка піддалися гонінням. Влітку 1950 року в Києві відбулося виїзне засідання Академії Наук СРСР і Академії Медичних Наук СРСР в Києві. На ньому вчення Олександра Богомольця про роль сполучної тканини в формуванні імунної системи людини було названо «антинауковим». Жодних аргументів наукового характеру не наводилися. Вченому посмертно ставили в провину насадження ідеалістичного світогляду і спроби боротися з вченням Івана Петровича Павлова. Засновані Олександром Богомольцем Інститут експериментальної біології і патології та Інститут фізіології опинилися під загрозою знищення. 

Ситуацію врятував парторг Інституту експериментальної біології і патології, який виявився порядною людиною і зміг переконати українських партійне начальство в абсурдності звинувачень. Однак засновані академіком Богомольцем інститути всі ці роки не працювали. Відновили вони свою роботу лише після смерті Сталіна. 

Джерела:

1. Державний архів Чернігівської області (ДАЧО). Ніжинський філіал. Ф. 386. – Оп. 5. – Сп. № 457. – Л. 1-7 (зв.).

2. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець

3. Автобіографія Костянтина Леонідовича Богомольця. 15 листопада 1951 р. З особистого архиву Андрія Костянтиновича Богомольця.

4. Богомолец А. А. Основные направления моих работ. — АП, 1947, № 3.

5. Богомолец А. А. Продление жизни. — Киев, АН УССР, 1940.

6. Кот С., Кучерук О. «Національний пантеон» //«Зовнішні справи».— 2009.— №9. — С. 50, 52.

7. Хурса В. «Славетні у гоголівському краї». — Полтава, 2009

8. Виленский Ю. «Неизвестный Богомолец» //«Зеркало недели». — 1999, №14.

 

Дружина: Ольга Георгіївна Тихоцька (28 червня 1891 р. – 14 грудня 1956 р.) гербу «Наленч». Дочка харківського домовласника. 

Шлюб укладений у 1910 р. 

Рано осиротіла: в 11 років втратила батька, а через рік - матері. Виховувалася у жили в Кишиневі батьків чоловіка її старшої сестри, яка на той момент була заміжня за Вадимом Михайловичем Богомольцем (1878-1936). Заприязнилася з сестрою Вадима – Наталею; ця дружба тривала до кінця життя. Там же, в Кишиневі, Ольга познайомилася з Олександром Богомольцем-молодшим – студентом Новоросійського університету, який приїжджав в Кишинів на канікули з Одеси. Незабаром в Одесі опинилася і сама Ольга, коли вступила до тамтешньої жіночої гімназії Міністерства народної освіти. У 1908 році Ольга закінчила гімназію зі срібною медаллю. У 1910 році Олександр Богомолець та Ольга Тихоцька одружилися. 

У Саратові Ольга поступила на вищі жіночі курси медичного факультету Саратовського університету за спеціальністю «лікар-педіатр». На той момент її чоловік завідував кафедрою загальної патології цього університету і одночасно був деканом цих курсів. Навчання розтягнулася через громадянську війни. Тільки в грудні 1919 р вона отримала свідоцтво про закінчення повного курсу факультету. 

Після призначення Олександра Олександровича Богомольця завідувачем кафедрою патофізіології медичного факультету 2-го Московського університету, Ольга Георгіївна переїхала з чоловіком до Москви. Там вона довгий час працювала дитячим невропатологом в різних дитячих лікарнях. 

Після смерті академіка Богомольця Ольга Георгіївна залишалася жити в Москві. Однак вона часто приїжджала в Україну, на дачу в Старосіллі. Звідти вона в Москву вже не повернулася, залишилася в Києві. 

Померла від раку в квартирі у Олега Олександровича і Зої В'ячеславівни Богомольців. Похована на Байковому кладовищі. 

 Джерела: 

1. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець. 

2. Спогади Ю. В. Шапіро (http://www.shapiroyuv.ru/V_1) 

3. Спогади В. О. Лазурського. 

4. Лазурский В. Путь к книге (Воспоминания художника). М. "Книга", 1985. 

 

Її брати і сестри

Сергій Георгійович Тихоцький (1873 р. – після 1914 р.). Земський лікар. 

Леонід Георгійович Тихоцький (7 грудня 1876 р. – 7 грудня 1937 р.). Інженер-технолог, начальник паровозного відділу (1915 р). Розстріляний у Харкові як «ворог народу».

Клеопатра Георгіївна Тихоцька (1878–1940), у заміжжі Язикова. Народилася і померла в Харкові (http://www.geni.com/people/Клеопатра-Языкова/6000000026271413102)

Софія Георгіївна Тихоцька (24 грудня 1878 р. – 27 жовтня 1947 р.). Дружина Вадима Богомольця 

Ніна Георгіївна Тихоцька (15 січня 1886 р. – 13 липня 1977 р.), в заміжжі Плещеєва. Померла в Парижі. 

(Тихоцкий А. И. «Тихоцкие. География Российской империи в истории одной семьи». Изд. Ольга Богомолец,  2012. – Т. I. – C. 108-111).

Їхній батько: Георгій Сергійович Тихоцький (1847-1902). З 1879 по 1883 рр. – домовласник; спільно з братом Сергієм володів будинком по вул. Чоботарській, 56. 

У 1880 р. – «неслужачий дворянин». У 1897 р. – в Білорусії, в цивільному ранзі колезького секретаря; помічник наглядача мінського 2-го акцизного управління 5-ї ділянки. Проживав в с. Ляховичі Слуцького повіту Мінської губернії (Тихоцкий А. И. «Тихоцкие. География Российской империи в истории одной семьи». Изд. Ольга Богомолец,  2012. – Т. I. – C. 72).

Їхня мати: Ніна Олександрівна Беклемішева (1852 р. – не раніше 1903 р.) – старша сестра скульптора Володимира Олександровича Беклемішева (1861-1919). 

Перед смертю залишила великі борги, які довелося виплачувати її дочкам, Софії та Ользі Тихоцьким (Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

Батько Георгія Сергійовича Тихоцького: Сергій Георгійович Тихоцький (8 квітня 1807 р. – 1872 р.). Учасник російсько-турецької 1828-1829 рр. війни та Кримської 1853-1856 рр. війни. Директор Полтавського кадетського корпусу. 

Мати Георгія Сергійовича Тихоцького: Серафима Петрівна Рікорд (до 1824 р. – між 1877 і 1879 рр.) 

Батько Серафими Петрівни Рікорд: Петро Іванович Рікорд (29 січня 1776 р. – 16 лютого 1855 р.). 

Повний адмірал російського флоту. Учасник кругосвітнього плавання на шлюпі «Діана» (1807-1809). Дослідник Камчатки, склав її перший науковий географічний опис. Начальник Камчатської області (1817-1822). Співзасновник Російського географічного товариства. Учасник російсько-турецької (1828-1829) і Кримської (1853-1856) воєн. (Соколов Н. Рикорд Петр Иванович //«Русский биографический словарь». – Рейтерн-Рольцберг. СПб., 1913. – С. 201-205; Тихоцкий А. И. «Тихоцкие. География Российской империи в истории одной семьи». Изд. Ольга Богомолец,  2012. – Т. I. – C. 45-46)

Мати Серафими Петрівни Рікорд: Людмила Іванівна Коростовцева (Коростовець?) (1794-1883). Поетеса, письменниця-мемуаристка. Деякий час публікувалася в «Українському віснику» – харківському журналі української інтелігенції (там же друкувався український письменник Григорій Квітка-Основ'яненко (1778-1843)).

Потомство: Олег (№99)

 

Діти 65: 

83. Вадим Михайлович Богомолець 

Роки життя: 22 жовтня 1878 р. – 19 квітня 1936 р. 

Генерал-хорунжий Української Держави, військово-морської юрист, військовий аташе УНР в Румунії. 

Народився 22 жовтня 1878 в Петербурзі. Пізніше батьки переїхали до Кишинева. Закінчивши Кишинівську гімназію, Вадим Богомолець вступив на юридичний факультет Харківського університету. 

Після закінчення курсу навчання був залишений на викладацьку роботу – читав студентам римське право. Однак через деякий час вирішив зайнятися юридичною практикою. Його першим місцем роботи став Полтавський окружний суд. У 1904 році, не бачачи, очевидно, перспектив для службового росту в Полтаві (на цей рік він залишався «молодшим кандидатом на судові посади»), Вадим Богомолець переїздить до Севастополя. Там він робить кар'єру в судових органах Чорноморського флоту: від слідчого – до помічника прокурора Севастопольського військово-морського суду, яким він залишався до 1917 року. 

Дослужився до штатського рангу надвірного радника, начальника Головної військово-морської судової управи Чорноморського флоту. 

Був нагороджений орденами св. Станіслава 2 ст. і св. Анни 2 ст. 

Влітку 1912 року Вадим Богомолець перебував у плаванні на крейсері «Кагул» (раніше називався «Очаків» – той самий, на якому підняв повстання лейтенант Шмідт). 

В червні 1914 року одержав звання підполковника. 

Ще до революційних подій 1917 року Вадим Богомолець, людина в побуті російськомовна, був одним з членів українського конспіративного гуртка «Кобзар» в Севастополі. При Центральній Раді Вадим Богомолець увійшов до українську чорноморську громаду Севастополя, створену навесні 1917 року. Там він відповідав за агітаційно-пропагандистську роботу. Маючи певний викладацький досвід, Вадим Богомолець взявся викладати солдатам і матросам українізовуваних частин історію України. 

В якості юрисконсульта брав участь у створенні українського військово-морського міністерства – Генерального секретарства з морських справ. Служачи в Секретарстві, розробив «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки» (оскільки Вадим Богомолець єдиний із співробітників відомства мав юридичну освіту, фактично він був його основним розробником цього закону). 

«Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки», затверджений Центральною Радою, оголошував весь військовий і торговий флот на Чорному морі «флотом УНР». І хоча, подібно знаменитого «акту злуки» УНР і ЗУНР, він мав в основному декларативний характер, однак його значення полягає в легітимізації самого факту появи українського флоту. Цей закон потім визначав також основи військово-морської політики Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. 

На початку 1990-х років, коли Україна та Росія ділили Чорноморський флот СРСР, Київ спирався на «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки» як на історичний і юридичний прецедент. 

За гетьмана Павла Скоропадського Вадим Богомолець служив Головним військово-морським прокурором, очолював Головне військово-морське управління при морському міністерстві у Києві. Военные училища в Сибири.(1918—1922)Отримав з рук гетьмана звання генерал-хорунжого. Очолював військово-морської суд Української Держави. 

Після повалення гетьмана Скоропадського – військово-морський аташе УНР в Румунії. 

У 1922 році після поразки УНР Вадим Богомолець емігрував до Туреччини, де приєднався до організації «Комітет порятунку України». Організація займалася поширенням в Туреччині інформації про Україну і видавничою діяльністю. В лютого 1922 року Комітет очолював інженер-полковник Олександр Авдіясевіч, а після його смерті його місце зайняв генерал-хорунжий Вадим Богомолець. З квітня 1922 комітет встиг випустити шість номерів журналу «Вільна Україна» французькою мовою. 

До 1925 року був уже в Парижі. Там викладав в Російській гімназії латину і правознавство. З 1925 року – член правління Союзу російських викладачів у Франції, з 1926 р. – секретар правління. 

Помер Вадим Михайлович Богомолець 19 квітня 1936. Похований на кладовищі в містечку Візен-Шалетт-сюр-Луан під Парижем. 

Джерела:

1. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець 

2. «Адрес-календарь и справочная книжка Полтавской губернии на 1904 год». — Полтава. 1904.

3. Дашкевич Я. «Турецько-українські взаємовідносини в першій пол. ХХ ст.» /Україна. Наука і культура. – 2009. – Вип. 35. – С. 67. 

4. Кот С., Кучерук О. «Національний пантеон» // Зовнішні справи. – 2007. – №9. 

5. Мамчак М. «Україна: шлях до моря. Історія українського флоту (http://ukrlife.org/main/prosvita/hist_flotua5.htm). 

6. Литвин М. Р., Науменко К. Є. Збройні сили України першої пол. XX ст. Генерали і адмірали/Інст. українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України. – Львів, Харків. Вид. "Сага", 2007. – 244 С. 

7. Сайт "Бойові кораблі світу" (http://www.battleships.spb.ru/RusCr/ochakov.html) 

8. Савченко Г. Українській рух у гарнізонах російської армії Кримського півострова (http://www.history.org.ua/LiberUA/Book/Krym/9.pdf). – С. 173, 175. 

9. Российское зарубежье во Франции. 1919-2000. Биогр. словарь в 3 т. под ред. Л. Мнухина, М. Авриль, В. Лосской. — Наука: Дом-музей Марины Цветаевой, 2008-2010. -  Т. 3

 

Дружина: Софія Георгіївна Тихоцька (24 грудня 1878 р. – 27 жовтня 1947 р.) гербу Наленч. 

Одруження Вадима Михайловича та Софії Георгіївни було таємним - мати нареченої, була проти того, аби її донька пов'язувала своє життя з "молодшим кандидатом на судову посаду" в Полтавському окружному суді. Вінчання сталося в 1903 році (можливо, восени) в Одесі, "коли наречена живе в Харкові, а наречений в Полтаві" (фрагмент з листа А. А. Богомольця батьку). Це загалом збігається з фактами біографії, принаймні, одного з подружжя – в 1903 році, на момент весілля, Вадим Богомолець працював у Полтавському окружному суді. З боку нареченого, повідомляє О. О. Богомолець, нікого не було.

В усякому разі, О. О. Богомолець (котрий, до речі, ломовлявся про священика для таємного вінчання) розповідав батькові про листа, отриманого від кузена, в якому "щасливець (тобто Вадим Михайлович) на чотирьох сторінках із захватом розписує про те, що забрав, мовляв, він у "чортової відьми" (тещі ) всю Сонечкину душу – обставина, що наповняє його власну непояснюваним блаженством "(Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

Померла в Парижі, похована на кладовищі Сен-Женев'єв-де-Буа (Тихоцкий А. И. «Тихоцкие. География Российской империи в истории одной семьи». Изд. Ольга Богомолец,  2012. – Т. I. – C. 109-110). 

Потомство: Ніна (№100) 

84. Наталя Михайлівна Богомолець (Лазурська) 

Роки життя: 9 листопада 1880 р. – 1958 р.

Актриса театру, письменниця-мемуаристка, літературознавець.  

Народилася 9 листопада 1880 р. в c. Лихачівці козелецького повіту Чернігівської губернії (за іншими даними - в Петербурзі). Після переїзду батьків до Кишинева пішла вчитися в Кишинівську гімназію (1894-1898 рр.). Там грунтовно захопилася театром (хоча, як запевняла у своїх спогадах, театр приваблював її ще з п'ятирічного віку).

По закінченню гімназії навчалася на Одеських Вищих жіночих курсах (ОВЖК). там познайомилася з професором Володимиром Лазурським, за якого в 1908 р. вийшла заміж.  

Надзвичайно красива, товариська жінка, Наталя Богомолець мала ще в юності масу шанувальників, у тому числі серед викладачів Кишинівської гімназії, де вона вчилася. У сімейному фотоархіві збереглося багато фотознімків, подарованих Наталі Михайлівні шанувальниками її акторського таланту. Її батько, Михайло Михайлович, як і його брат Олександр (батько академіка А. А. Богомольця) дружив з Марією Костянтинівною Заньковецької. Ця дружба перенеслася і на його дочку Наталю, яка познайомилася з М. Заньковецькою в 1894 році. Незважаючи на різницю у віці, обидві актриси, які грали на одній сцені в театрі Садовського, були прив'язані одна до одної. 

Відомо, що до прагнень Наталі Богомолець щодо акторської кар'єри прихильно ставився Марко Кропивницький, котрий був частим гостем у родині Михайла і Юлії Богомольців. Імовірно, що він допоміг їй потрапити на професійну сцену. Перші репетиції з Наталею на професійній сцені проводила особисто Марія Заньковецька. 

Наталя Богомолець (Лазурська) грала під сценічним псевдонімом Лихачівська - за місцем свого народження, подібно до того як Марія Адасовська грала під псевдонімом Заньковецької, так само за місцем свого народження (с. Заньки).

За часів УНР разом із чоловіком брала участь у популяризації української культури в Одесі і навколишніх селах. У 1917 році разом з чоловіком організувала у Козельці Українське мистецьке товариство ім. М. Заньковецької. Пізніше таке ж товариства постало в Одесі. 

Уже після радянсько-німецької війни Наталя Михайлівна написала цілу книгу спогадів про М. К. Заньковецьку. Книга була видана в 1961 р. Крім того, після смерті Марії Заньковецької у Наталі Михайлівни залишалася частина її архіву. 

Знала французьку та читала в оригіналі твори французьких авторів. Цікавилася педагогічної літературою. Добре відгукувалася про книгу Христини Алчевської «Передумане і пережите». 

Була членом Бібліографічного товариства при Новоросійському (Одеському) університеті. Секретарем суспільства був її чоловік – Володимир Федорович Лазурський (1869-1947). На його засіданнях виступала з доповідями і Наталя Михайлівна. Деякі з них були надруковані в «Известиях Одесского Библиографического общества». 

Вже після заміжжя публікувала разом із чоловіком статті про український театр в «Известиях Одесского библиографического общества», а також в "Одеському листку", де друкувалася під псевдонімом "Невидимка". Для статей Наталії Богомолець (Лазурської) нерідко була характерна критика на адресу українців за недостатню активність у відстоюванні своєї культури.

В будинку подружжя Лазурських часто відбувалися літературні читання, збиралися люди мистецтва. За словами лікаря Альберта Цесарського, Наталя Михайлівна дружила з відомим на початку століття поетом-символістом Володимиром Пестовським (Пястом) кола З. Гіппіус і А. Блока. 

Любов до театру у Наталі Михайлівни Богомолець (Лазурської) збереглася до кінця життя. За спогадами її онука, Володимира Олександровича Лазурського, бабусю мало цікавило кіно, зате вона не пропускала жодної вистави, а потім обговорювала всі п'єси зі своїм сином Олександром (батьком В. О. Лазурського). 

Під час першої світової війни була сестрою милосердя, шила білизну пораненим солдатам для госпіталю в Козельці. 

У Наталі Михайлівни було двоє синів – Вадим (Діма) і Олександр. Після народження Вадима і перед народженням Олександра мав бути ще одна дитина, але трапився викидень. 

Наталя Михайлівна однаково добре говорила українською та російською мовами. Але, очевидно, більше відчувала себе українкою, хоча була, мабуть, політично нейтральна. Наприклад, у одному з листів з Одеси до Єлизавети Михайлівні Богомолець (№63), написаному наприкінці 1917 р., вона згадує про військове зіткненні між «більшовиками» і «українцями». Така стилістика може свідчити про те, що політично вона не солідаризувалася ні з тими, ні з іншими. Але й радянську владу, як розповідає Володимир Олександрович, ні вона, ні її чоловік, не шанували. Про її українську ідентичність свідчить один з листів до Марії Заньковецької, де Наталя Богомолець із гіркотою писала, що змушена грати в Одесі в російському театрі Сибірякова після закриття українського театру: "... сумно і боляче, що за найпалкішого бажання віддатися рідній сцені довелося йти «в чужі люди».

Після смерті чоловіка переїхала до сина Олександра до Києва. За спогадами Володимира Олександровича Лазурського, в київському будинку, де жила Наталя Михайлівна, з'являлися відомі люди мистецтва – композитор Костянтин Данькевич (1905-1984), віолончеліст Мстислав Ростропович (1927-2007) та ін. 

За пару років до смерті Наталя Михайлівна перенесла інсульт. Померла в 1958 році. Похована на Байковому кладовищі в Києві. 

Джерела:

1. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець. 

2. Коциевский А. Тарантулы и Пушкин (http://www.paco.net/odessa/media/odessa/070898/34.htm)

3. Лазурский В. Путь к книге (Воспоминания художника).—M., "Книга",1985.

 

Чоловік: Володимир Федорович Лазурський (8 липня 1869 р. – 1 травня 1947 р.). 

Шлюб укладений 7 червня 1908 р. Вінчання проходило у Вознесенському соборі м. Козельця (Виписка з метричної книги. Ч. 2 «О бракосочеташихся». Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

На Наталії Михайлівні Богомолець був одружений другим шлюбом. 

Його перша дружина: ... (? – 1896). Учениця консерваторії. 

Даних про потомство від першого шлюбу немає – швидше за все, його не було.

Володимир Лазурський – видатний український філолог, лінгвіст, дослідник англійської літератури. Народився в Переяславі (Нині Переяслав-Хмельницький, Київська область), потім переїхав з родиною в Лубни. Під впливом батька захопився українським фольклором. В 1888-1982 рр. навчався на історико-філологічному факультеті Московського університету. Мріяв про кар'єру літератора. В 1890-х гг. навчався в аспірантурі у проф. М. Стороженка і викладав у московських гімназіях. У цей же час зацікавився історією англійської журналістики XVIII ст. 

У цей же період Володимир Лазурський деякий час жив у великого російського письменника Льва Толстого, виховував його дітей. "Будучи іще студентом Московського університету, був рекомендований своїм наставником (М. Стороженком. - Ред.), викладачем, в якості  репетитора, вчителя англійської мови й провів одне літо в Ясній Поляні у Льва Миколайовича Толстого. Згодом він і в Москві зустрічався з Толстим у нього вдома в Хамовниках", - розповідав в інтерв'ю на радіо "Свобода" його онук, Олександр Вадимович Лазурський. 

У Москві Володимир Лазурський зійшовся з відомими російськими літераторами - Валерієм Брюсовим, Корнієм Чуковським, а також з Іваном Буніним, із яким дуже здружився. Там же заявив про себе як літературний критик, публікуючи в різних виданнях критичні статті, огляди й рецензії. 

З 1901 р і до самої смерті жив у Одесі. 

З 1901 по 1920 рр. – в одеському Новоросійському університеті, екстраординарний професор кафедри історії західноєвропейських літератур. Викладав європейську (в тому числі англійську) середньовічну й ренесансну літературу. Пізніше працював на Одеських Вищих жіночих курсах (ОВЖК) і в Одеському інституті народної освіти. Обіймав посаду голови професорської ради курсів. На ОВЖК познайомився зі студенткою-курситскою Наталею Богомолець, котра пізніше стала його дружиною. Існує думка, що до одруження на Наталі його підштовхнула Марія Заньковецька.

Подружжя жило в Одесі за адресою: вул. Ольгіївська, 17, кв. 25 - до самої смерті Володимира Федоровича.

У 1909 р. В. Лазурський захистив у Московському університеті магістерію з історії англійської журналістики XVIII ст. Матеріал для дисертації збирав кілька років в архівах і бібліотеках Англії. 

Лекції Володимира Лазурського були популярні серед студентів. З 1911 по 1920 р. Володимир Лазурський був секретарем Бібліографічного товариства при Новоросійському (Одеському) університеті, редагував видання Товариства. Був також секретарем Товариства ім. К. Костанді, брав участь у діяльності Історико-філологічного товариства при університеті. 

Лазурский входив до складу комісії з присудження премій І. Вучини при історико-філологічному факультеті Новоросійського уніваерситету, яка в 1916 р. дозволила допускати до конкурсу п'єси українською мовою.

Входив разом з дружиною до місцевого відділення «Просвіти», в 1917-1920 гг. займався популяризацією української мови і театру в Одесі. Ідентифікував себе як українець.

За часів УНР подружжя Лазурських активно займалося популяризацією української культури, зокрема літератури й театру, причому не лише в Одесі, але й у навколишніх селах.

У жовтні 1918 р В. Лазурський був обраний ординарним професором одеського Новоросійського університету, навіть незважаючи на те, що він до того часу не захистив докторантуру. У тому ж році (за деякими даними - навіть раніше, в 1917 р) був обраний проректором Новоросійського університету. На цій посаді перебував до 1920 р.

За радянської влади в 1920-ті роки читав українською мовою курс лекцій з історії всесвітньої літератури, української культури, історії українського театру в низці одеських вищих навчальних закладів - в Інституті народної освіти, в Одеській державній консерваторії, в Інституті образотворчого мистецтва. 

В колі друзів Лазурських було багато діячів культури, які після приходу до влади більшовиків емігрували за кордон. Серед них - відомий візантист і іконознавець Нікодим Кондаков, письменник Іван Бунін. Останній навіть пропонував Володимиру Лазурському емігрувати разом з ним на англійському кораблі.  Але, оскільки у Буніна для Лазурського був тільки один квиток, а не на всю його сім'ю, Володимир Федорович змушений був залишитися в Одесі, яку невдовзі зайняли більшовики.    

Після їхнього приходу Лазурський був заарештований ЧК. Проте слідчий, який вів його справу, був освіченою людиною, шанувальником Льва Толстого і читав спогади Володимира Федоровича про його перебування у письменника. Тому Володимир Лазурський невдовзі був відпущений на волю. 

В 1930-х рр. викладав лінгвістичні та літературознавчі дисципліни в низці одеських вузів. Організував колектив художнього читання при Одеському будинку вчених і керував ним. 

Під час румунської окупації 1941-1944 рр. дружив з італійським послом, був професором всесвітньої літератури й деканом історико-філологічного факультету Одеського університету, в якому продовжував викладати, а також бібліографом у Публічній бібліотеці. Опублікував у цей час кілька статей, причому в деяких критикував марксизм. Ці дві обставини, ймовірно, стали причиною того, що після закінчення окупації Володимир Лазурський був заарештований НКВД. Але, завдяки втручанню академіка Олександра Олександровича Богомольця, двоюрідного брата його дружини, був звільнений. 

За спогадами його онука, Володимира Олександровича Лазурського, був противником радянської влади до кінця життя. 

Сфера наукових інтересів Володимира Лазурського не обмежувалося західноєвропейською літературою та англійської журналістикою. Його також цікавили життя і творчість Жуковського, Гоголя, Шевченка, Толстого, Короленка; вплив української культури на творчість різних письменників. В 1920-і роки працював над написанням історії українського театру; займався дослідженням діяльності сім’ї Розумовських. 

Залишив після себе спогади, віддруковані на друкарській машинці в двох копіях; одна з них зберігається у родичів у Києві.

Джерела:

1. «Одеські історики». Енциклопедичне видання. Т. І. – Одеса. Друкарський дім, 2009. – С. 195-197 

2. Шрифтовик: Памяти Вадима Лазурского. http://www.svoboda.org/content/transcript/25267774.html

3. Музычко  А. "Владимир и Наталья Лазурские в культурной жизни Одессы первой половины ХХ в.". http://www.history.odessa.ua/publication8/stat08.htm

 

Його брат: Олександр Федорович Лазурський (1874-1917). Видатний російський психолог і психіатр. Займався дослідженням психології творчості. 

Їхній батько: Федір Давидович Лазурський (роки життя невід.). Священик, викладач грецької мови в полтавській церковно-приходській школі.  

 За спогадами його правнука, Олександра Вадимовича Лазурського, Федір Давидович був під кінець життя "протоієреєм Полтавського собору, котрий, до речі, відвідав імператор Миколай ІІ" (Йдеться про храм Георгія Побідоносця. Храм був зруйнований більшовиками, від нього залишилася тільки каплиця. Зараз вона перебуває у веденні Української автокефальної православної церкви. - Ред.). Император вручив йому орден, який давав право на спадкове дворянство.

Захоплювався українською поезією й піснями. 

Сімейним лікарем сімейства Федора Лазурського був Андрій Козачковський - друг і лікар Тараса Шевченка.  

(3. Музычко  А. "Владимир и Наталья Лазурские в культурной жизни Одессы первой половины ХХ в.". http://www.history.odessa.ua/publication8/stat08.htm; Шрифтовик: Памяти Вадима Лазурского. http://www.svoboda.org/content/transcript/25267774.html)

Рід Лазурських хоч і не був від початку гербовим, але сягав XVIII ст., а походив, за спогадами Володимира Федоровича, з Лубенського повіту від якогось парафіяльного священика. 

Потомство: Вадим (№101), Олександр (№102) 

 

Діти 68: 

85. Олександр Геннадійович Богомолець 

Роки життя: 15 жовтня 1896 р. – 19 листопада 1983 р. 

Народився в Києві. Закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус у 1914 г. віц-унтер-офіцером. Вступив до Миколаївського інженерного училища (Ромашкевич А. Д. Материалы к истории Петровского Полтавского кадетского корпуса с 1-го октября 1913 г. по 1-е октября 1916 г. Год одинадцатый, двенадцатый и тринадцатый». – Полтава. 1916. –Стр. 194).

У 1915 р - молодший офіцер (очевидно, прапорщик, оскільки випускникам Миколаївського інженерного училища за прискореною програмою присвоювалося  саме це звання) етапної-господарського відділу штабу 11-ї армії. У 1916 р. переведений до 22-го саперного батальйону, а в 1917 р. – до 5-го військово-дорожного загонк. 

7 березня 1916 р. Олександру Геннадійовичу Богомольцеві присвоєно звання підпоручика інженерних військ. 

5 липня 1916 р. – нагороджений орденом св. Станіслава 3 ст. 

З 27 грудня 1917 р відпустці. 18 квітня 1918 виключений зі списків як той, хто не прибув з відпустки. 

(«ДК». – С. 57). 

Дружина: Марія Павлівна Яхонтова (16 жовтня 1896 р. – 27 липня 1981 р.) 

Потомство: Сергій (№103), Борис (№104), Євгенія (№105), Надія (№106) 

86. Петро Геннадійович Богомолець 

Роки життя: 13 серпня 1898 р. – 1915 

(«ДК». – С. 57). 

Помер у юності. 

87. Ксенія (Оксана) Геннадіївна Богомолець (після другого заміжжя – Русанова

Роки життя: 20 січня 1900 р. – ? 

(«ДК». – С. 58). 

Чоловіки: 

1. Юрій ... Товстенко (роки життя невід.) 

Інших даних про нього немає.

Потомство від першого шлюбу: Геннадій (№107) 

2. ... Русанов (роки життя невід.)

Інших даних про нього немає. 

Потомство від другого шлюбу: ... (син) (№108) 

88. Георгій (Юрій) Геннадійович Богомолець 

Роки життя: 28 травня 1904 р.; за іншими даними, або того ж числа 1902, або в 1903 г. (більш точна дата не вказується) – ? 

За даними електронної версії «Книги пам'яті України», народився в с. Короп'є, який входив до складу Остерського повіту Чернігівської губернії. Після революції жив в робочому селищі Чорноярського лісозаводу (Свердловська область, Надеждинський район) працював на заводі теслею. Заарештований 23 грудня 1937 р. Рішенням суду від 21 жовтня 1938 р. засуджений до 10 років виправно-трудових таборів. Проте потім був призваний до лав Червоної Армії разом з сином Петром (№109) («Книга пам’яті України». http://www.memory-book.com.ua/people/search; Офіційний сайт російського товариства «Меморіал» http: //lists.memo. ru / index2.htm; «ДК». – С. 58). 

Про його подальшу долю даних немає. Можливо, пропав без вісті. 

Дружина: Анна (Галина?) Захарівна ... (роки життя і рід невід.) 

Ми не сумніваємося, що саме про дружину Георгія Геннадійовича Богомольця повідомляє інформація, опублікована на сайті російського товариства «Меморіал». Згідно з нею, Галина Захарівна Богомолець народилася в 1903 р, в селі Короп'є (остерський повіт, Чернігівська губернія). Працювала вантажником в тресті "Дормостстрой". Проживала в Свердловську і в селищі Піонерському. Була заарештована 24 вересня 1945 р. Засуджена 14 грудня 1945 р. до п'яти років виправно-трудових таборів (http://lists.memo.ru/index2.htm). 

Первинна інформація про Георгія Геннадійовича Богомольця та його дружині була отримана від їх племінника, Сергія Олександровича Богомольця (№ 103). Він, зокрема, представив схему родовідного дерева, складену його знайомим. Однак, найімовірніше, дружину Юрія Геннадійовича Богомольця звали Галина. Справа в тому, що в Центральній і Лівобережній Україні жіночі імена Ганна та Галина вважаються ідентичними (хоча насправді вони мають різне походження і значення). 

Можливо, родина Георгія та Анна (Галини?) Богомольців опинилася в Свердловській області також в результаті репресій – наприклад, висилки. 

Потомство: Петро (№109), Надія (№110) 

89. Михайло Геннадійович Богомолець 

Роки життя: 1904-1910 

Помер в дитинстві.

 

Діти 70: 

90. Борис Леонідович Богомолець 

Роки життя: 8 жовтня 1895 р. – близько 1939 р. 

(«ДК». - С. 58). 

«Можливо, медик», зі слів Юрія Володимировича Богомольця. Однак, за його ж словами, «начебто він був лісничим у Чернігові». 

За розповідями матері Юрія Володимировича Богомольця, які запам'ятав її син, «вони вважалися дворяни»; при цьому вона називав село, де був великий і заможний будинок, в якому жила його сім'я (можливо, малося на увазі село Короп'є). 

За словами Валентини Богомолець - дружини Володимира Костянтиновича Богомольця, «це був чорнявий чоловік, невисокого росту, накульгував». 

Помер за нез'ясованих обставин. Можливо, був застрелений або покінчив з собою (за словами його внука, Юрія Володимировича Богомольця). 

Дружини: 

1. ... (роки життя і рід невід.) 

Інших даних про неї немає. 

Потомство від першого шлюбу: Галина (№111) 

2. Марія ... (за іншими даними – Марта; роки життя невід.)

Жила в Чернігові. 

Потомство від другого шлюбу: Володимир (№112)

 Зі слів Юрія Володимировича Богомольця, Марія (Марта) вдруге вийшла заміж (чи то після розлучення з Борисом Леонідовичем Богомольцем. чи то після його смерті). Під час радянсько-німецької війни добровільно виїхала з другим чоловіком на роботи до Німеччини, після війни повернулася з ним до Чернігова.   

Її другий чоловік: ... (роки життя і рід невід.).

Інших даних про нього немає. 

Даних про потомство Марії (Марти) від її другого шлюбу немає. 

3. ... (роки життя і рід невід.). Була значно молодша від Бориса Леонідовича Богомольця. Інших даних про неї немає. 

Даних про потомство від третього шлюбу Бориса Леонідовича Богомольця немає. 

91. Марія Леонідівна Богомолець (Шевченко) 

Роки життя: 23 липня 1898 р. – ? 

(«ДК». – С. 58). 

За даними автобіографії її молодшого брата, Костянтина Леонідовича Богомольця (№92) від 15 листопада 1951 року «до заміжжя працювала в установах», а з 1918 р., після заміжжя, стала домогосподаркою. На момент складання автобіографії, проживала у Львові (вул. Ярова № 17, кв. 3). 

Чоловік: Євлампій Максимович Шевченко (роки життя невід.). 

За даними автобіографії К. Л. Богомольця – «офіцер запасу, учасник громадянської війни». На момент складання автобіографії проживав у Львові (вул. Ярова № 17, кв.3), працював бухгалтером «в управлінні глухонімих». 

Даних про потомство немає. 

92. Костянтин Леонідович Богомолець 

Роки життя: 21 травня 1900 р. – 12 липня 1980 р. 

Наведений тут життєпис Костянтина Леонідовича Богомольця грунтується на розповідях його нащадків – онука по лінії першого шлюбу, Юрія Ігоровича Богомольця (№133), і сина від другого шлюбу, Андрія Костянтиновича Богомольця (№119), а також наданої Андрієм Костянтиновичем автобіографії свого батька від 15 листопада 1951 р.

Місцем народження Костянтин Леонідович Богомолець у своїй автобіографії вказав м. Остер Чернігівської губернії. Восени 1909 р. вступив до Київського кадетського корпусу, але через якийсь час був відрахований, оскільки по матері мав єврейське коріння – попри те, що мати була вже вихрещена і прийняла православ'я. Проте, директор Київського корпусу влаштував «через знайомих» переведення кадета Костянтина Богомольця до Сумського кадетського корпусу. Зіграло роль те обставина, що кадет Богомолець добре вчився. А, можливо, і те, що директором Сумського кадетського корпусу був у той час генерал Андрій Михайлович Саранчов – виходець із полтавського дворянства, представник роду, порідненого з Богомольцями (бабуся академіка Олександра Олександровича Богомольця по лінії матері була з роду Саранчових).

Зберігся робочий блокнот одного з викладачів Сумського кадетського корпусу – Петра Мансвєтова, де Костянтин Леонідович Богомолець позначений у списку кадетів. 

В останній рік навчання Костянтина Богомольця в корпусі сталася Лютнева революція (1917 р.). Після дострокового випуску (березень 1917 р.) Костянтин Богомолець був направлений до Петроградського Миколаївського військово-інженерного училища на прискорені курси портупей-юнкерів. «30 вересня 1917 р. отримав звання підпоручика інженерних військ з відрядженням до Московської льотної школи для навчання пілотуванню», – повідомляв Костянтин Леонідович Богомолець у своїй автобіографії. 

У жовтні 1917 року підпоручик Костянтин Леонідович Богомолець прибув у двотижневу відпустку до м. Остра. Його прибуття збіглося зі смертю його діда (очевидно, по материнській лінії, оскільки його дід по батькові, Йосип Богомолець (№43), помер в 1911 р.). Напередодні більшовицького перевороту, за порадою батька, вирішив не повертатися до Петербурга. 

У січні 1918 р. Костянтин Леонідович Богомолець поступив експедитором до остерського повітового споживчого товариства. У листопаді того ж року, як писав він у своїй автобіографії, «добровільно вступив до лав Червоної армії» і був призначений інструктором військової підготовки Всеобучу при остерському повітовому військкоматі. 

В серпні 1919 року Костянтин Леонідович Богомолець був призначений командиром роти 5-го батальйону Чернігівського караульного полку. Того ж місяця полк був включений до складу 1-го пластунського полку 1-й пластунської бригади 44-ї Щорсівської дивізії. Костянтин Богомолець був призначений начальником полкової кінної розвідки. 1 жовтня того ж року – начальником розвідки бригади. На цій посаді брав участь у боях проти армії УНР за Чернігів, Київ, Умань. У тому ж місяці був легко поранений в ногу, але через ускладнення рани був направлений до київського військового шпиталю. 

Після лікування 15 січня 1920 р. повернувся на посаду інструктора Всеобучу при остерському повітовому військкоматі. У квітні того ж року, у зв'язку з польським наступом на Київ, був відряджений на фронт і в травні призначений командиром ескадрону 1-го кавалерійського полку 5-ї зведеної кавалерійської бригади. Брав участь в боях проти армії УНР та польської армії. 1 серпня 1920 р. був контужений «в кінному строю» під Новоградом-Волинським і знову потрапив до Київського військового шпиталю. 

З грудня 1920 р. – інструктор військової підготовки 5-й територіальної роти в Острі. 

З березня 1921 р. – командир роти ЧОН. Бере участь у придушенні повстанських загонів Зеленого, Галаки, Марусі, братів Артамонових, Струка та Балаховича. Однак, у зв'язку із розхитаним здоров'ям, був відряджений у травні 1922 р. до Чернігова інструктором Всеобучу, а 30 травня 1923 р. був демобілізований у запас. 

У Чернігові Костянтин Леонідович Богомолець живе разом з дружиною в будинку, який належав її родичам - шляхтичам Мокієвським * за адресою: пров. Гаєвий, буд. 8 (ЦАМО РФ. – Ф. 58. – Оп. 18001. - Сп. №1291. – Л. 5). Під час радянсько-німецької війни будинок перебудували через його сильного пошкодження. 

Подальша доля Костянтина Леонідовича Богомольця була пов'язана з транспортом. З жовтня 1924 р. і до грудня 1929 р. він працював відповідальним секретарем Чернігівського «Осоавіахіму». З січня 1930 р. – завідувач автомобільним і гужовим транспортом Чернігівського центрального робочого кооперативу. Паралельно вчився на вечірньому відділенні Чернігівського технікуму механізації сільського господарства, по закінченні якого вступає на автомобільний факультет Харківського автодорожнього інституту. Закінчив його в серпні 1936 року. 

З жовтня 1936 р. по квітень 1939 р. – начальник авторемонтної майстерні Чернігівської облспоживспілки. При цьому в листопаді 1936 р. відправлений чернігівським облвійськкоматом на курси командного складу при Орловській бронетанковій школі. Однак у 1937 р. захворів виразкою шлунка і був знятий з військового обліку. Загострення хвороби і припадки епілепсії, що з'явилися в результаті контузії, змушують його перейти до чернігівського міськторгу на посаду завідувача автотранспортом.

Будучи в такому стані, Костянтин Леонідович Богомолець у серпні 1939 р. добровільно погодився випробувати на собі винайдену його троюрідним братом, президентом АН УРСР Олександром Олександровичем Богомольцем, антиретикулярну цитотоксичну сиворотку (АЦС). Препарат був введений в організм хворого в процесі переливання крові. Результати виявилися позитивними. За визнанням самого пацієнта, «здоров'я почало швидко відновлюватися і я став знову цілком працездатним». 

Згодом Олександр Олександрович і Костянтин Леонідович Богомольці підтримували дружні стосунки. Син Костянтина Леонідовича від другого шлюбу, Андрій Костянтинович, посилаючись на розповідь батька, повідомляє, що в будинок, де жив Костянтин Леонідович Богомолець в Чернігові, приїжджав академік Олександр Олександрович Богомолець («батько в розмові називав його «дядько Саша»»), і вони разом їздили на качине полювання. 

За словами Юрія Ігоровича Богомольця, в 1937 р його дід, Костянтин Леонідович, був підданий репресіям нібито через своє дворянське походження і сім'я була вислана до Бессарабії, але в 1939-40 рр. висилка закінчилася. В автобіографії Костянтина Леонідовича, однак, згадки про це немає. Навпаки, за його словами, в Бессарабії він опинився 10 березня 1941 р., куди був відряджений з Чернігова Всеукраїнським трестом «Союззаготтранс» на посаду головного інженера Ізмаїльського обласного відділення "Союззаготтрансу"; там його, до речі, і застала війна. 

Після евакуації Костянтин Леонідович Богомолець призначений 18 липня 1941 р. головним інженером Новосибірського обласного тресту "Союззаготтранс". Однак написав листа Сталіну з проханням відправити його на фронт. Прохання було задоволене. 29 січня 1942 р. Костянтин Богомолець був направлений до Омську в 282-гу стрілецьку дивізію начальником дивізійної бронетанкової служби. 

З лютого 1942 року – в складі 11-ї армії Північно-західного фронту. 

З 1 березня 1943 р. – помічник начальника автовідділу 11-й армії з ремонту. З 19 вересня того ж року – начальник 3-го відділення трофейного відділу 34-ої армії Північно-західного фронту. 

Згідно записці якоїсь Антоніни Смирнової, станом на жовтень 1943 р. Костянтин Леонідович Богомолець мав військове звання капітана і «раніше знаходився десь під Старою Русою» (ЦАМО РФ. – Ф. 33. – Оп. 11459. – Сп.№ 162. – Л. 6) (Інформація про місце народження Костянтина Леонідовича Богомольця нібито в Києві, зазначена в записці, не відповідає дійсності). Ця записка також підтверджує інформацію, що міститься в автобіографії Костянтина Леонідовича Богомольця про його участь «[в подіях] під Старою Русою і Дем'янськом». 

З 11 січня 1944 р. в складі 34-ї армії, яка змінила нумерацію на 4-ту, знаходився в Ірані. З березня того ж року – старший помічник начальника автовідділу армії з ремонту та постачання. 

«В Ірані, крім своїх основних службових обов'язків, виконував спецзавдання командування», – писав у своїй автобіографії Костянтин Леонідович Богомолець. Подробиці не уточнював. За словами Андрія Костянтиновича Богомольця, його батько «під час війни забезпечував Тегеранську конференцію». У чому це «забезпечення» проявлялося, не уточнив. 

Тут, однак, простежується проблема. Як стверджує у своїй автобіографії сам Костянтин Леонідович, в Ірані він опинився разом зі своєю частиною 11 березня 1944 р.  – у той час як Тегеранська конференція проходила майже на півтора місяці раніше (27 листопада – 1 грудня 1943 р.) 

З 25 листопада 1946 р. – начальник технічного відділу 44-го авторемонтного заводу Прибалтійського військового округу. 

В березні 1947 р. потрапив в автодорожню катастрофу під Кенігсбергом, в результаті чого отримав струс мозку і втратив зір лівого ока. Загострилися також наслідки раніше перенесених контузій. Тим не менш, в травні того ж року за завданням командування ПрибВО перепроектував завод на потоковий метод ремонту одразу двох марок автомашин, після чого був призначений його головним інженером. 

У квітні 1949 року, пройшовши медкомісію, наказом начальника тилу Збройних Сил СРСР був демобілізований через хворобу в званні майора. 

Після демобілізації з червня по листопад 1949 р. – головний інженер Лієпайського авторемонтного заводу. 

З кінця 1949 р. живе в Ризі, де спершу працював інженером технічного відділу дорожньої авторемонтно-експлуатаційної бази Латвійської залізниці, а потім помічником начальника транспортного відділу Ризького вагонобудівного заводу.

З серпня 1951 р. знову працює на дорожній авторемонтно-експлуатаційній базі Латвійської залізниці, але вже інженером-економістом. 

За словами Юрія Ігоровича Богомольця, який посилається на спогади свого батька, Ігоря Костянтиновича Богомольця, котрий приїздив до Риги після війни, Костянтин Леонідович завжди ходив на полювання в капелюсі з брошкою і пером, у зеленому піджаку і з елітною рушницею – німецьким «браунінгом». 

Помер у Ризі (Латвія), там же і похований.

Дружини:  

1. Парасковія Єрмилівна (Єрмолаївна) Пуховець (Пуховцова)* (1899-?). 

Театральна актриса. 

Шлюб укладений у серпні 1921 р. (за даними автобіографії Костянтина Леонідовича Богомольця). 

Стосовно розірвання шлюбу Костянтина Леонідовича Богомольця та Парасковії Єрмилівни Пуховець є дві версії. Одна викладена в автобіографії Костянтина Леонідовича Богомольця, іншу переказав його онук від першого шлюбу, Юрій Ігорович Богомолець. Костянтин Леонідович стверджує, що причиною розриву між ним і першою дружиною стали антисемітські настрої останньої. «В жовтні 1924 р. через часті сімейні чвари на грунті проявів відкритого антисемітизму з боку дружини до моєї матері, колишньої єврейки, шлюб з колишньою дружиною, Пуховцовою Парасковією Єрмилівною був розірваний в Чернігівському міському ЗАГСі – свідоцтво про розлучення Nr.835», - пише він. 

Однак із Парасковією Єрмилівною Пуховець у Костянтина Леонідовича окрім Андрія було ще четверо дітей (Олена, Ігор, Олег і Володимир), причому всі вони народилися вже після вказаної Костянтином Леонідовичем у автобіографії дати розлучення (!), а саме в період з 1925 по 1939 рр. Те, що розлучене подружжя продовжувало жити як чоловік і дружина вже після формальної дати розлучення, підтвердив і син Костянтина Леонідовича від другого шлюбу, Андрій Костянтинович.

Імовірно, подружжя в підсумку зійшлося після сварки, але не оформило офіційно свое воз'єднання.

Між тим, за словами Юрія Ігоровича Богомольця, остаточний розрив відбувся після того, як його дід зустрів іншу жінку. Потім, стверджував він, незважаючи на неодноразові приїзди колишнього чоловіка в Чернігів, його прохання про вибачення та бажання «померти на рідній землі», Парасковія Єрмилівна закидала йому, що він залишив її і п'ятьох дітей і радила їхати назад. 

За словами Андрія Костянтиновича, Парасковія все ж один раз приїжджала в Ригу, коли йому було близько десяти років (тобто, близько 1958-1960 гг.). 

Її сестри (молодші)

Єлизавета Єрмилівна (Єрмолаївна) Пуховець (роки життя невід.). Середня сестра.

Її чоловік: Феодосій Павлович Дейнека (роки життя невід.) Служив у драгунському полку. За словами Юрія Ігоровича Богомольця, збереглася його фотографія в формі і з шашкою; після революції був бухгалтером в дитячому саду. Даних про потомство немає. 

Марія Єрмилівна (Єрмолаївна) Пуховець (роки життя невід.). Інших даних про неї немає. 

Їхній батько: Єрмил (Єрмолай) ... Пуховець (роки життя невід.). 

За повідомленням його нащадка, Юрія Ігоровича Богомольця, мав каретний двір у Чернігові. 

Потомство від першого шлюбу: Андрій (№113), Олена (№114), Ігор (№115), Олег (№116), Володимир (№117). 

* Примітка. За словами Юрія Ігоровича Богомольця, з боку бабусі, Парасковії Єрмилівни, в його відгалуженні «чернігівської» гілки роду Богомольців присутні Мокієвські. «Людмила Мокієвська була, наскільки я знаю, бабусина двоюрідна сестра. Мабуть, мати Парасковії Єрмилівни була з роду Мокієвських. Як її звали – не пам'ятаю».

Тема ця потребує подальшого дослідження. Інтрига в тому, що Мокієвські – старовинний український старшинський рід, з якого походить Марія-Магдалена Мокієвська (бл.1624-1707),  мати гетьмана України Івана Степановича Мазепи (1639-1709).

2. Ніна Миколаївна Єршова (6 січня 1923 р. – 17 липень 1995 г.).

Народилася в м. Вишній Волочек Калінінської (нині Тверської) області в сім'ї службовця. 

За спогадами Юрія Ігоровича Богомольця, «можливо, секретарка». Згідно з автобіографією Костянтина Леонідовича Богомольця – вільнонаймана штабу 34-й (згодом 4-й) армії, де він тоді служив. 

Судячи з даних про службове просування Костянтина Леонідовича Богомольця, наведених ним в автобіографії, знайомство з Ніною Єршової могло статися не раніше 19 вересня 1943, коли він був переведений до складу 34-ї армії. Так що і в Іран вони потрапили вже разом. 

Шлюб був укладений 14 серпня 1945 р. в Ірані з дозволу командування і генконсула міста Решт. На той момент у Костянтина та Ніни вже була майже однорічна дочка. 

Після війни сім'я проживала в Ризі за адресою: ву л. Уніяс, 29, кв. 6 (в районі Ризького радіозаводу). 

Її батько: Миколай Федорович Єршов (роки життя невід.). Уродженець Калініна (нині Твері), «убитий у Вітчизняній війні». 

Її мати: Аграфіна Арсенівна Єршова (? – після 1951 р.). Уродженка м. Кашири Калінінської (нині Тверської) області. Працівниця швейної фабрики у Вишньому Волочку. Станом на листопад 1951 р. жила з дочкою і зятем в Ризі. 

Потомство від другого шлюбу: Ірина (№118), Андрій (№119). 

93. Надія Леонідівна Богомолець 

Роки життя: 25 вересня 1902 р. –? 

(«ДК». – С. 58). 

Інших даних про неї немає. Можливо, померла в дитинстві. 

 

Діти 77 від першого шлюбу: 

94. Віра Миколаївна Богомолець (Сміт) 

Роки життя: 24 серпня 1899 р. – після 1930-х рр. 

Емігрувала разом з матір'ю. Була службовцем Російсько-Азіатського банку. У 1919 році виїхала в Токіо. В 1930-і рр. жила в Лондоні (РГВИА. Ф. 409. – Оп. 1. – Сп.№ 14412, п/с 2563 (1907 г.).  – Л. 6; РГИА. Ф.1343. – Оп. 51. – Д.№673. – Л. 20). 

Чоловік: ... Сміт (роки життя невід.). 

Англієць, інженер. 

Шлюб укладений в Токіо

(http://www.geni.com/profile/6000000021400233115/events/6000000021400238429)

Даних про потомство немає. 

95. Михайло Миколайович Богомолець 

Роки життя: 2 вересня 1900 р. – не раніше 1931 р.

Народився на території нинішньої Польщі. За прикладом батька, пішов в артилеристи. Закінчив 1-е артилерійське училище в Омську. 

Брав участь у громадянській війні в Сибіру. Після війни навчався в Ленінградському заочному фармацевтичному інституті; їздив складати іспити в Ленінград. По закінченні інституту працював у Владивостоці в «Дальаптекоуправлінні» фармацевтом. 

26 січня 1931 р. заарештований співробітниками Владивостоцького оперативного сектора ОГПУ Далекосхідного краю. Засуджений того ж року 25 березня за статтею 58-10 КК (антирадянська діяльність). Однак справа була припинена, Михайло Миколайович Богомолець був звільнений з-під варти. 

В 1930-і рр. жив на золотій копальні Берекуль в Західному Сибіру. 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

Джерела: 

1. РГИА. Ф. 1343. – Оп.51. – Сп.№673. – Л. 20 

2. Картотека С. В. Волкова. 

3. Архів ФСБ. Сп. № 33842 (згадується в показах брата, Бориса Миколайовича Богомольця, 1937 г.) 

4. «ДК». – С. 61. 

5. Сайт Центру генеалогічних досліджень http://rosgenea.ru/?alf=2&page=2&serchcatal=%C1%EE%E3%EE%EC%EE%EB%E5%F6&radiobutton=4 

6. Офіційний сайт товариства «Меморіал» http://lists.memo.ru/index2.htm 

 

96. Борис Миколайович Богомолець 

Роки життя: 14 cічня (за іншими даними – 1 жовтня) 1901 р. – 5 грудня 1937 р. 

Народився в м Кельце. Зарахований до роду батька визначенням Чернігівського дворянського депутатського зібрання 9 травня 1913 р. із внесенням до II частини дворянської родовідної книги. 

З 1910 р. – вихованець Хабаровського кадетського корпусу. Закінчив його в 1919 р. Після закінчення корпусу вступив до Східного інституту на японсько-англійське відділення. Брав участь в білому русі - воював в загонах Хорвата та Орлова, в армії генерала Дітеріхса. 

У 1922 р висланий з Владивостока до Петрограду. Призваний на військову службу в Балтійський флот, в 1923-1925 гг. служив сурмачем, надалі – військовий музикант у Петербурзі (Ленінграді). 

Жив із сім’єю в Ленінграді за адресою: 21 лінія, буд. 16 кв. 43. 

Заарештований НКВС як син «ворога народу» 14 жовтня 1937 р. Постановою Особливої наради при Управлінні НКВС по Ленінградській обл. («трійки») від 3 грудня 1937 р. обвинувачений за статтею 58-6-11 КК РРФСР Борис Миколайович Богомолець засуджений до розстрілу. Через два дні був страчений в Петербурзі. 

Посмертно реабілітований визначенням Військового трибуналу Ленінградського військового округу 27 квітня 1959 р. 

Джерела: 

1. РГИА. Ф.1343. – Оп. 51. – Сп. № 673. – Л. 20 

2. РГВИА. Ф. 409. – Оп. 1. – Сп .№ 14412, п/с 2563 (1907 р.). – Л. 6. 

3. Архів ФСБ. Д. № 33842 – покази Бориса Миколайовича Богомольця (1937 р.)

4. «ДК». – С. 61.

5. Офіційний сайт товариства «Меморіал» http://lists.memo.ru/index2.htm

6. http://www.geni.com/people/Борис-Николаевич-Богомолец/6000000021400084562

Дружина: Анна Герасимівна Соболєва (26 червня 1904 р. – 1975). 

З 1920 р. – працівниця Ленінградської фабрики ім. Максима Горького. З 1925 по 1935 роки була членом ВКП (б), але потім з партії виключена. Після розстрілу чоловіка, в 1938 р, як дружина ворога народу, була вислана разом зі старшим сином до села Гудкова Забровскої сільської ради Медновського району Калінінської області в колгосп «Великий перелом». З жовтня 1948 р. жила в Амангельдинському, потім в Урицькому районі Кустанайської області, Казахстан. Працювала в підсобному господарстві лікарні. Після реабілітації отримала квартиру в м. Енгельс (Саратовська обл.) (Севастопольська вул., буд. 37 кв. 12). Своїм дітям дала своє дівоче прізвище (Архів ФСБ. Д. 111174; «ДК». - С. 61-62 ). 

Її батько: Герасим ... Соболєв (роки життя невід.). Ливарник Ленінградського заводу ім. Калініна. 

Її мати: Ірина Михеївна ... (роки життя і рід невід.) 

Потомство: Лев (№120), Олег (№121) 

97. Надія Миколаївна Богомолець 

Роки життя: 16 листопада 1902 р. – ? 

(«ДК». – С. 62) 

Інших даних про неї немає. 

 

Діти 77 від другого шлюбу: 

98. Тетяна Миколаївна Богомолець

Роки життя: 1923 – ? 

Народилася в Сіетлі, США. На момент офіційного оформлення відносин між батьками їй було 15 років. 

(http://www.geni.com/people/Анна-Васильевна-Богомолец-Anna-Bogomoletz/6000000021402144705)

Даних про сім'ю і потомстві немає.

 

Діти 82: 

99. Олег Олександрович Богомолець 

Роки життя: 26 лютого 1911 р. – 1 травня 1991 р. 

Доктор медицини. 

Народився в Одесі. Батько, Олександр Олександрович Богомолець (№82) був присутній при пологах. 

У 1934 році закінчив Київський медичний інститут (нині Київський національний медичний університет ім. Богомольця). Брав участь в розробках батька, пов'язаних з питаннями переливання крові. Займався створенням по всьому Радянському Союзу пунктів збору донорської крові та її переливання, за що був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. 

Сфери наукової зацікавленості Олега Богомольця: алергія, імунітет, переливання крові, реактивність організму, механізм дії антиретикулярної цитотоксичної сивортки (АЦС), терапія променевих уражень, токсикологія та ін. Цим питанням присвячено близько 60 його наукових робіт. 

Після смерті батька очолив Інститут експериментальної біології і патології Міністерства охорони здоров'я УРСР. Незабаром у Києві відбулося виїзне засідання «Наукової ради з питань фізіологічного вчення Павлова». Олександр Богомолець посмертно звинувачувався в гальмуванні павловського навчання, в підтримці «морганізму-вейсманізму» (хоча генетика була поза сферою його наукових інтересів). Гострій критиці піддавалося вчення Олександра Богомольця про сполучну тканину як «таке, що не відповідає вченню Павлова». Інститут опинився під загрозою закриття. Загроза ця зникла лише після смерті Сталіна. 

У період «анабіозу» Інституту займався питаннями токсикології та розробкою антидотів. Брав участь у розробці перших вітчизняних апаратів штучного кровообігу. 

З 1953 по 1980 роки Олег Богомолець завідував лабораторією патофізіології Українського НДІ фармакологи і токсикології. Одночасно очолював кафедру патофізіології Київського інституту удосконалення лікарів. 

З 1964 року – член-кореспондент Академії Наук УРСР. 

З 1980 року – науковий консультант Інституту фізіології АН УРСР. 

Лауреат премії ім. Олександра Богомольця (1971). 

Один з ініціаторів комп'ютеризації в медицині. Сприяв увічненню пам'яті Олександра Олександровича Богомольця в Інституті фізіології НАН України, збереженню його архіву. Олег Олександрович Богомолець помер 1 травня 1991 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі. 

 Джерела: 

1. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець 

2. Віленський Ю. «Невідомий Богомолець». – «Дзеркало тижня», № 14\1999 

3. Комісаренко С. «Жіттєдайні принципи вченого-гуманіста» //«Вісник Національної Академії Наук України», № 9, 2011 р. – С. 8, 12 

4. «Музей, у якому живуть». «Україна молода», № 86, 24.05.2011 р. 

Дружина: Зоя В'ячеславівна Снєжкова (19 грудня 1912 р. – 15 травня 2000 р.). 

Шлюб укладений в липні 1934 р. 

Уродженка Одеси. Після одруження переїхала до Києва. 

У 1939 р. закінчила хімічний факультет Київського університету. Вступила до аспірантури в Інституті органічної хімії АН УРСР. Пізніше – науковий співробітник Інституту. 

Під час радянсько-німецької війни разом з Інститутом евакуювалася в Уфу. У 1945 р. повернулася до Києва. 

Після народження другої дочки пішла працювати на радіо. Була редакторкою і ведучою науково-популярних програм. 

Померла в Києві. Похована на Байковому кладовищі 

Її сестра: Василина В'ячеславівна Снєжкова (роки життя невід.) 

Їхній батько: Вячеслав Павлович Снєжков (13 лютого 1882 р. – 1959 р.). Хірург-отоларинголог, автор першого українського посібника з десмургії (наука про перев'язки). Професор, завідувач кафедрою дитячої хірургії Одеського медичного університету. Займався пластичною хірургією голосових зв'язок, відновлюючи голоси у оперних співаків. 

До революції був скрипалем Імператорського оркестру в Одесі. 

Художник, член Товариства південноросійських художників ім. К. Костанді (секретарем товариства був тоді Володимир Лазурський – чоловік Наталії Михайлівни Богомолець).

Їхня мати: Катерина Антонівна Спіліоті (роки життя невід.). Походила з роду ніжинських греків. Була вчителькою. Заарештована НКВС. Завдяки зусилям доньки Зої була відпущена на волю (http://gazeta.zn.ua/HEALTH/svetloy_pamyati_zoi_bogomolets.html)

Потомство: Катерина (№122), Олександра (№123). 

 

Діти 83: 

100. Ніна Вадимівна Богомолець 

Роки життя: січень 1911 р. – ? 

Народилася в Севастополі. Батько дуже любив свою дочку. В дитинстві дружила з двоюрідним братом Олегом, часто грала з ним. Разом з батьками пережила еміграцію (Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

 

Діти 84: 

101. Вадим Володимирович Лазурський 

Роки життя: 5 березня 1909 р. – 4 липня 1994 р. 

Відомий художник-ілюстратор, дизайнер шрифтів і вчений. Ілюстрував книги російських і західноєвропейських класиків.  

Автор монографій «Альд і альдини» (дослідження про венеціанський видавничий дім кінця XV - початку XVI ст.) і "Слов'янський устав" (про давньоруські шрифти). 

Народився в Одесі. В дитинстві під час першої світової війни добре знав німецьку мову завдяки німкені-гувернантці, яка в той час жила у Лазурських – хоча мати Вадима, Наталя Михайлівна, як вона сама признавалася в одному з листів, дивилася на неї «з неприязним почуттям» (Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

В юності захоплювався театральним мистецтвом і грав у аматорських спектаклях.

Випускник Вищих художньо-технічних майстерень (ВХУТЕМАС; Нині Російська академія живопису, скульптури і архітектури). Проходив військову службу на Далекому Сході.

Деякий час після армії жив у квартирі Богомольців у Москві на Сивцевому Вражку, потім у квартирі своєї першої дружини. Займався оформленням виставок, малював плакати.

Час читав лекції в Московському поліграфічному інституті на громадських засадах. 

Брав участь у радянсько-німецькій війні 1941-1945 рр.  На війну пішов добровольцем. Брав участь у боях за Москву, був командиром кулеметного взводу. Знання німецької мови, отримані в дитинстві від гувернантки, зіграли свою роль у тому, що Вадима Володимировича взяли до армійської розвідки. В травні 1945 р., будучи офіцером-перекладачем розвідвідділу штабу 11-ї гвардійської армії, перебував  складі окупаційного радянського контингенту в Кенігсберзі (нині м. Калінінград, РФ) 

Після війни займався ілюстрацією книг, шрифтами, брав участь у міжнародних виставках. Винайшов власний оригінальний шрифт, який і досі має назву "гарнітура Лазурського". Читав лекції в Італії, Німеччині, Швеції. Брав участь у спільному російсько-італійському двомовному проекті видання поеми О. С. Пушкіна "Мідний вершник". Лауреат Гутенбергівської премії (східнонімецької).

(Шрифтовик: Памяти Вадима Лазурского. http://www.svoboda.org/content/transcript/25267774.html)

Залишив після себе мемуари (Лазурский В. «Путь к книге (Воспоминания художника)». – M., "Книга", 1985). 

Помер у Москві. 

Дружини:

1. Людмила... (роки життя і рід невід.).

Потомство: Алла (№124) 

2. Галина ... (роки життя і рід невід.) 

Потомство: Олександр (№125) 

102. Олександр Володимирович Лазурський 

Роки життя: 21 червня 1913 р. – 1979 р. 

Доктор сільськогосподарських наук. 

Народився в Одесі. 

Допомагав професору літератури Сергію Дуриліна розбирати архів актриси Марії Заньковецької, які зберігалися у Наталі Михайлівни Богомолець (Лазурської) (№84).

Під час румунської окупації Одеси працював доцентом агрономічного факультету Одеського університету.   

Захоплювався літературою. Листувався з Костянтином Паустовським, хоча не знав його особисто. Зберігся лист Олександра Володимировича до письменника у відповідь на його роман «Дим вітчизни». За словами його сина, Володимира Олександровича Лазурского, «батько був дуже уїдливим читачем, не визнавав ні найменших неточностей». 

Помер у Києві. Похований на Байковому кладовищі. 

Дружина: Надія Миколаївна Сукіясьянц (12 грудня 1921 р. – 15 травня 1996 г.). 

Шлюб укладений 17 січня 1943 р. в Одесі під час румунської окупації. 

За спогадами Володимира Олександровича Лазурского, не любила радянську владу. Померла в Києві. Похована на Байковому кладовищі. 

Її батько: Микола ... Сукіясьянц (роки життя невід.) 

Інших даних про нього немає. 

Її мати: Софія Арсеніївна ... (1883-1967; рід невід.). Домогосподарка. За спогадами її онука, Володимира Олександровича Лазурського, була неписьменною. Дружила з Наталією Михайлівною Богомолець (Лазурською). Померла в Києві. Похована на Байковому кладовищі. 

Потомство: Володимир (№126), Олег (№127)

 

Діти 85: 

103. Сергій Олександрович Богомолець 

Нар. 7 серпня 1926 р. 

Військовослужбовець, радіоаматор. 

Народився в с. Короп'є остерського району Чернігівській області. За його словами, будинок, де він народився і жив, до цих пір стоїть у цьому селі. Очевидно, йдеться про родове гніздо нащадків Федора Євстафійовича Богомольця (№18), придбане їм приблизно наприкінці XVIII – початку XIX ст. 

В 1930-і роки був разом із сім'єю висланий на Урал, до Нижнього Тагілу. Сім'я жила в бараках. У Нижньому Тагілі маленький Сергій пішов до школи. 

На момент початку радянсько-німецької війни був у 8-му класі. Залишив навчання і пішов працювати на евакуйований 183-й ленінградський авіазавод, який виготовляв літаки-штурмовики Іл-2. 

23 грудня 1943 р. був призваний до лав Червоної Армії. Спочатку навчався на снайпера. Після навчання, що тривало близько трьох-чотирьох місяців, був направлений на фронт. Однак незабаром був направлений до саперного училища. 

У травні 1944 р Сергію Олександровичу Богомольцеві було присвоєно звання молодшого лейтенанта, після чого він знову був відправлений на фронт. 

Брав участь в боях за Берлін і Прагу. 

Після закінчення війни його військова частина була розформована, а Сергій Богомолець був переведений на службу до в/ч №42754 на військову базу яка дислокувалася на ст. Арсак олександрівського району Володимирської області (96 км від Москви). Служачи в цій частині, на початку 1960-х років зацікавився радіосправою. За словами самого Сергія Олександровича Богомольця, це сталося після того як йому попався на очі наказ, за яким військовослужбовцям дозволялося мати радіолюбительські позивні і, відповідно, працювати в ефірі. У 1965 р. оформив усі необхідні документи, йому був присвоєний  особистий позивний – UA3VJD, а також позивний колективної радіостанції в/ч 42754 – UW3KSB. На цій радіостанції займалися радіосправою школярі найближчих населених пунктів. 

Того ж 1965 р. Сергій Олександрович Богомолець був переведений на службу до Групи радянських військ у Німеччині, а звідти через два роки – до Волгограду, у зв'язку з хворобою дружини. Там він отримав нові позивні – RA4AAF, а дещо пізніше UA4ACC. 

У Волгограді служив начальником IV відділення Червоножовтневого військкомату. 

В 46 років пішов у відставку в званні полковника, повернувся в Україну. Тут у нього з'явилися нові позивні – UB5RBD, UB5RK і U5RK. 

До цих пір активно працює в ефірі практично на всіх короткохвильових діапазонах. 

Нині проживає в c. Ягідному Чернігівській області. 

(Записано зі слів Сергія Олександровича Богомольця).

Дружини: 

1. Анна Миколаївна Голендухіна (26 березня 1924 р. – 1995 р.) 

Потомство від першого шлюбу: Ірина (№128) 

2. Ольга Харитонівна Митус (12 квітня 1926 р. – 25 лютого 2007 р.) 

104. Борис Олександрович Богомолець 

Роки життя: невід. 

За словами Сергія Олександровича Богомольця, помер у дитинстві. 

105. Євгенія Олександрівна Богомолець 

Роки життя: невід. 

За словами Сергія Олександровича Богомольця, померла в дитинстві. 

106. Надія Олександрівна Богомолець 

Роки життя: невід. 

Інших даних про неї немає. 

 

Діти 87 від першого шлюбу: 

107. Геннадій Юрійович Товстенко 

Роки життя: 1922 р. – близько 1941 р. 

Загинув на війні. 

 

Діти 87 від другого шлюбу: 

108. ... Русанов 

Роки життя: невід. 

Інших даних про нього немає 

 

Діти 88:

109. Петро Георгійович (Юрійович) Богомолець 

Роки життя: 1927 р. (за іншими даними, 1925 або 1926) – ? 

За даними електронної версії «Книги пам'яті України», народився в 1925 р. в с. Короп'є козелецького району Чернігівської області. Під час радянсько-німецької війни воював рядовим у Червоній Армії (http://www.memory-book.com.ua/people/search). Був призваний в ірбітському районі Свердловської області (http://old.v-ipc.ru). Як він там опинився, залишається нез'ясованим. Можливо, в результаті репресій (висилка?). 

За словами Сергія Олександровича Богомольця (№103), пропав безвісти. Це ж підтверджує сайт Міжрегіонального інформаційно-пошукового центру (МІПЦ) Інституту інформатики Академії Наук Республіки Татарстан. За даними цього джерела, Петро Георгійович Богомолець пропав близько січня 1945 р. (http://old.v-ipc.ru/). 

Інші джерела називають 1944 рік, не наводячи більш докладних даних (Електронна Книга пам'яті Свердловської області * - http://memobook.midural.ru/index/ru/memobook-show-6618152312205)  

*Примітка. Це джерело повідомляє про двох людей на ім'я Петро Юрійович Богомолець як про зниклих безвісти, причому один народився в 1927 р, а інший в 1926 г. Однак, судячи з усього, йдеться про одну й ту ж саму людину.

110. Надія Георгіївна Богомолець  

Роки життя: 1930-1946 

Померла в юності. 

 

Діти 90 від першого шлюбу: 

111. Галина Борисівна Богомолець*

Роки життя: 1927 р. – ? 

Народилася в Чернігові. У 1970 р. розшукувала свого брата (№112), викраденого в Німеччину, коли його сім'я вже жила в Киргизії. 

За словами Юрія Володимировича Богомольця, її риси обличчя дуже нагадують Ольгу Вадимівну Богомолець (№141). 

Даних про сім'ю і потомство немає.  

Примітка*. За словами її племінника Юрія Володимировича Богомольця, можливо, вона вийшла заміж і змінила прізвище. 

 

Діти 90 від другого шлюбу:

112. Володимир Борисович Богомолець 

Роки життя: 14 грудня 1931 р. – 1980 

Народився в Чернігові. Після третього одруження свого батька ріс у сім'ї своєї матері Марії (Марти?) і вітчима. 

Був угнаний до Німеччини в 1941р. 

За розповідями його сина, Юрія Володимировича Богомольця, його батька німці взяли на вокзалі в Чернігові і відправили на роботи до Німеччини. Там Володимир Борисович працював у Гамбурзі на заводі «Факел». 

У 1944 році (йому тоді було 13 років) втік звідти, коли завод бомбили американці, вскочивши в машину. Це виявилася продуктова машина, і втікач цим скористався, щоб вгамувати голод. Машину зупинив німецький патруль, хлопчика знайшли і відправили в кримінальну в'язницю. В'язниця була взята американцями, в'язнів розсортували. Так Володимир Борисович став «сином полку», яким командував батько його майбутньої дружини, Люсьєни Борисівни. 

По закінченні школи вступив до технікуму, отримав спеціальність геолога. Працював начальником золотодобувної партії в Магадані на копальнях. Перехворів на цингу, після чого вставив собі золоті зуби. Після цього поїхав до дружини в Киргизію, куди потім з Бобруйська, де стояв авіаполк її батька, перевіз дітей. 

Його старша сестра Галина, розшукала його в 1970 р, після чого Володимир Борисович рази два з'їздив до Чернігова. Але більше туди не приїжджав, оскільки, за словами Юрія Володимировича Богомольця, у нього склалися «натягнуті стосунки» з його матір'ю через її нового чоловіка, з яким одного разу справа ледь не дійшла до бійки. Юрій Володимирович в якості однієї з причин називає ту обставину, що його мати і вітчим під час війни добровільно виїхали на роботи до Німеччини. 

Після його смерті в 1980 р зв'язки з Галиною перервалися. 

У Киргизії Володимир Борисович працював на ливарному заводі – спочатку начальником цеху, потім перевівся майстром, розраховуючи раніше вийти на пенсію (в 50 років). 

За словами Юрія Богомольця, через німецький полон його батько був невисокого росту, хоча і міцної статури («до смерті на одній руці підтягувався – дуже міцний був»). 

Помер на руках свого сина, Юрія Володимировича Богомольця, від хвороби шлунка (можливо, отруєння), не доживши до 50 років. 

За спогадами Юрія Володимимровича, його батько вчив своїх синів «бути чоловіками, не проходити повз, коли когось кривдять» 

Дружина: Люсьєнна Борисівна ... (нар. 1933, рід невід.). Дочка полковника авіації, який командував авіаполком в радянсько-німецьку війну. Живе в Бішкеку. 

Подружжя познайомилися і подружилися, коли були школярами. 

Люсьєнна Борисівна, ймовірно, має грецьке або болгарське походження. За словами її сина, Юрія Володимировича Богомольця, родичі матері жили в Одесі «після переселення з Балкан під час російсько-турецьких воєн». 

Під час радянсько-німецької війни перебувала в евакуації в Киргизії. 

По закінченню школи вступила до Одеського політехнічного інституту. Отримавши диплом, попросилася на роботу до Киргизії в м. Фрунзе (зараз Бішкек). Працювала на оборонному підприємстві ім. Леніна, вивезених під час війни з Петербурга. Була фахівцем за технологіями металів. Потім викладала у Фрунзенському політехнічному інституті та автодорожньому технікумі. 

Потомство: Борис (№129), Юрій (№130) 

 

Діти 92 від першого шлюбу: 

113. Андрій Костянтинович Богомолець 

Роки життя: 1922 р. – 14 грудня 1943 р. 

Народився в Чернігові. Член ВЛКСМ з 1940 р. В армію призваний чернігівським райвійськкоматом. Служив механіком-водієм середнього танка в 12-му танковому батальйоні 16-ї гвардійської Речицької танкової бригади в званні старшого сержанта. Загинув у бою в Білорусії. Похований в Білорусії в радгоспі Мормаль жлобинського району (ЦАМО РФ. Ф. 58. – Оп. 18001. – Сп.№ 1291. – Л. 5). 

Сім'ї не було. 

114. Олена Костянтинівна Богомолець 

Роки життя: 1925-2003 

Народилася в Чернігові. Там же померла і похована. 

Чоловік: Микола ... Уpхов (роки життя невід.) 

Потомство: Олена (№131), Володимир (№132) 

115. Ігор Костянтинович Богомолець 

Роки життя: 1926-2001 

Народився в Чернігові. 

Дружина: Людмила Олександрівна Агєєва (нар. 28 квітня 1936 р.). Майстер контейнерного майданчика. За словами її сина, Юрія Ігоровича Богомольця, майже все життя пропрацювала на залізниці. 

Потомство: Юрій (№133), Андрій (№134) 

116. Олег Костянтинович Богомолець 

Роки життя: 1930-2007 

Народився в Чернігові. 

Дружина: ... (роки життя і рід невід.) 

Потомство: Тетяна (№135), Олена (№136) 

117. Володимир Костянтинович Богомолець 

Роки життя: 1939-1998 

Народився в Чернігові. 

Дружина: Валентина ... (роки життя і рід невід.) 

Потомство: Наталія (№137), Дмитро (№138) 

 

Діти 92 від другоpго шлюбу: 

118. Ірина Костянтинівна Богомолець 

Нар. 1 вересня 1944 р. 

Народилася в Ірані в м. Решт (зі слів її брата, Андрія Костянтиновича Богомольця) – ще до офіційного укладення шлюбу між її батьками. 

Інших даних про неї немає. 

119. Андрій Костянтинович Богомолець 

Нар. 11 грудня 1949 р. 

Народився і живе в Ризі. У 1970 р. закінчив РАУСС ГА (Ризьке авіаційне училище спеціальних служб цивільної авіації). Служив у РВВАІУ (Ризьке вище військове авіаційно-інженерне училище ім. Якова Алксніса). Дослужився до звання капітана. За його власними словами, «майора не отримав, бо не хотів вступати до партії». У відставку пішов у 1991 р. на посаді начальника відділу. Військовий пенсіонер. Після набуття Латвією державної незалежності змінив кілька професій – чорнороба, маляра, майстра цеху тощо. Нині працює енергетиком у Ризькій міській клінічній лікарні. 

Дружина: Тамара Янівна Раса (рік народження невід.) 

Потомство: Андрій (№139)  

 

Діти 96: 

120. Лев Борисович Соболєв (Богомолець) 

Роки життя: 16 травня 1928 р. – 1998 р. 

Народився в Ленінграді. Разом з матір'ю пережив заслання у Калінінській області та в Казахстані. Повернувся до Ленінграда (вул. Д. Бідного, 18/2 кв. 38). (Архів ФСБ. Сп.№ 33842 (1937 р.); «ДК». – С. 62) 

Дружина: Валентина Петрівна Смоліна (12 березня 1933 р. – ?) 

Потомство: Володимир (№140) 

121. Олег Борисович Соболєв (Богомолець) 

Нар. 17 квітня 1936 р.

Народився в Ленінграді. Носив прізвище матері. Коли мати відправилася на заслання, залишився з батьками матері в Ленінграді. Займався інформаційними технологіями в хімічній промисловості (Архів ФСБ. Д. №33842 (1937 г.); «ДК». – С. 62). 

Дружина: Галина Миколаївна Єлшина (нар. 9 січня 1942 р.) 

Народилася в Уфі («ДК». – С. 62). 

Так само, як і чоловік, займалася інформаційними технологіями в хімічній промисловості. Нині на пенсії. 

Її батько: Микола Миколайович Єлшин (1911-1995). Інших даних про нього немає. 

Її мати: Антоніна Георгіївна Процерова (12 червня 1913 р. – ?). Інших даних про неї немає.

(«ДК». - С. 62). 

Потомство: Дмитро (№141)

 

Діти 99: 

122. Катерина Олегівна Богомолець 

Роки життя: 2 березня 1939 р. – 20 лютого 2013 р. 

Народилася в Києві. Доктор медицини. У 1962 р. закінчила лікувальний факультет Київського державного медичного інституту. За спогадами колег, у юності захоплювалася спортом, любила їздила на моторолері. Була членом КПРС. Закінчила аспірантуру в Інституті ендокринології МОЗ України. Працювала анестезіологом в Інституті туберкульозу та грудної хірургії під керівництвом академіка Миколи Амосова. Професор кафедри патологічної анатомії Національного медичного університету ім. Богомольця. Померла в Києві. Похована на Байковому кладовищі (Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

Чоловік: Вадим Акимович Березовський (нар. 29 серпня 1932 р.). 

Шлюб укладений в 1964 р. 

Доктор медицини, професор. Нині – завідувач відділом клінічної патофізіології Інституту фізіології ім. Богомольця. Автор понад 300 наукових робіт, в тому числі 10 монографій, 7 методичних рекомендацій, 24 авторських патентів. 

Закінчив Київський медичний інститут в 1956 р., працював лікарем-невропатологом. Викладав в медичному училищі в Луцьку. 

В 1998 р. Вадиму Березовському присвоєне звання Заслуженого діяча науки і техніки України. 

Кавалер ордена Ярослава Мудрого 5 ст. 

Медичний консультант Національного космічного агентства України. 

Віце-президент Міжнародної асамблеї проблем гіпоксії 

(Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець). 

Активний учасник протестних акцій проти незаконної забудови в районі Олександрівської лікарні в Києві. Кілька разів лежав у лікарні з переломами руки, які отримав в ході зіткнень протестуючих активістів з найнятими забудовниками бандитами і міліціонерами. Наприкінці 2009 – на початку 2010 рр. був притягнутий забудовником до судової відповідальності за безпідставними обвинуваченнями, проте був виправданий за відсутністю події та складу злочину. 

Нащадок польського шляхетського роду гербу Сас, який сягає до другої половини XV століття (його розпис не є темою даного дослідження). 

Можливо, пов'язаний родинними узами з Антоном Березовським, який вчинив невдалий замах на російського імператора Олександра II (куля потрапила в коня) на Всесвітній виставці в Парижі 6 червня 1867 р. 

Вадим Акимович Березовський був одним з 19 дітей у сім'ї. 

Батько Вадима Акимовича Березовського: Аким Лукич (Йоахим Лукашевич?) Березовський (1901 р. – після 1956 р.) 

За розповідями його сина, Вадима Акимовича Березовського, Аким Лукич закінчив школу телеграфістів і до самої революції працював на залізничній станції. 

Мабуть, Аким Лукич Березовський усвідомлював своє польське походження. Однак у нього вдома польською ніхто не говорив, навіть за сімейним столом, оскільки боялися репресій (наприклад, виселення, що практикувалося в 1930-ті рр.). «І лише коли у батька розвинувся інсульт і він втратив свідомість і майже рік лежав у такому стані у мене вдома, він весь час марив польською. Очевидно в пору його дитинства, коли він був маленьким, всі розмови в його родині велися польською мовою», – розповідав Вадим Акимович Березовський. 

Батько Акима Лукича (Йоахіма Лукашевича?) Березовського: Лука Никифорович (Лукаш Нечипорович?) Березовський (роки життя невід.) 

За розповідями Вадима Акимовича Березовського, його дід, Лука Никифорович, разом зі своїми братами входив в коло слуг графині Браницької. Брати Березовські прибули до Ольшаниці з графинею, коли отримали тут велику ділянку землі. Однак, як повідомив В. А. Березовський, «між трьома братами не було особливої дружби. Тому вони розселилися на достатній відстані один від одного».

Займався кінним візництвом. 

Мати Акима Лукича (Йоахима Лукашевича?) Березовського: Ірина (Ірена?) Макарівна Жураковська (роки життя невід.). 

За розповідями її онука, Вадима Акимовича Березовського, походила з польського роду, представники якого жили в сусідньому селі під назвою Землянка і, так само, як і Березовські, входили до кола шляхти графині Браницької. 

Ймовірно, була наближена до графині, оскільки мала від неї подарунок – браслет у вигляді змії, з дорогоцінними каменями. 

Жураковські, як і Березовські, були католиками. Однак, за словами Вадима Акимовича Березовського, його бабуся Ірина вже майже не дотримувалася католицьких догм, мала вдома православну ікону і ходила в православну церкву – єдину церкву в селі. 

Можливо, Ірина Жураковська походила з Жураковських гербу Сас з руського воєводства; в гербовнику К. Несецького вперше згадуються під 1733 роком; рід, між іншим, перебував у свояцтві з князями Четвертинськими (Niesiecki K. Herbarz Polski. – T. X. – Lipsk, 1845. – S. 195-196). 

Брати Луки Никифоровича Березовського

Федір Никифорович (Теодор Нечипорович?) Березовський (роки життя невід.)

Старший із трьох братів Березовських. 

Входив до кола слуг графині Браницької, з яspan style=кою приїхаpв разом з братами в село Ольшаницю. 

Поселившись на землях в районі Ольшаниці, Федір (можливо, це був він, вважає В. А. Березовський) побудував будинок на межі володінь своїх братів. Однак ті за ніч розібрали цей будинок, бо Федір нібито порушив якісь домовленості між ними. Після цього випадку Федір Никифорович Березовський виїхав до Оренбургу – «ще в молодому віці, разом з дружиною». 

 * Його дружина: ... (рід і роки життя невід.) 

Даних про потомство немає. Однак, за припущенням Вадима Якимовича Березовського, «можливо, в Оренбурзі є теж одна гілка Березовських». 

Петро Никифорович (Нечипорович?) Березовський (роки життя невід.)

Молодший із трьох братів Березовських. Входив до кола слуг графині Браницької, з якою разом прибув до Ольшаниці. 

Даних про сім'ю і потомстві немає.

Батько братів Федора, Луки та Петра Березовських: Никифор ... Березовський (роки життя невід.).

 За спогадами В. А. Березовського, його прадід, Никифор Березовський, мав 14 пар волів, займався чумацьким промислом. «Щоліта він споряджав валку чумаків за сіллю в Крим. Туди вони везли зерно, хліб, назад привозили сіль і рибу». Однак після масової епідемії худоби Никифор Березовський розорився. 

Мати Вадима Якимовича Березовського: Ніна Никифорівна Швець (роки життя невід). 

Віросповідання – баптистка. 

За розповідями її сина, Вадима Акимовича Березовського, в сім'ї, де народилася його мати, було, крім неї, ще семеро дітей; четверо з них (очевидно йдеться про старшого Павла, померлого на Західній Україні, а також ще двох братів і одну сестру, померлих у Києві) загинули «від епідемій, від голоду» *. 

Ми тут повідомляємо тільки про деяких із них.  

Примітка*. В інтерв'ю Вадим Акимович Березовський говорить про «двох братів і сестру, які померли під час голоду в 1923-24 рр. в Києві». Проте перший масовий голод в Україні був у 1921-1923 рр. і охопив він південь і південний схід України, а також частково Полісся, але не Київ. Можливо, Вадим Акимович мав на увазі 1943-1944 рр., коли в роки німецької окупації та в перші місяці після входу до Києва Червоної Армії люди в столиці України дійсно голодували і вмирали.

Її брати:  

Павло Никифорович Швець (роки життя невід.) 

За словами Вадима Акимовича Березовського, Павло Никифорович «був високо ерудованою людиною. Знав п'ять іноземних мов, крім німецької». 

Віросповідання – баптист. 

За словами Вадима Якимовича Березовського, в Києві під час другої світової війни при німецькій окупації Павло Швець був редактором газети «Нове українське слово». Можливо, однак, не редактором, а просто співробітником цієї газети, оскільки редактором її був Кость Штепа (1986-1958). Газета ця була створена замість «Українського слова», розігнаного німцями, які також розстріляли її керівництво, в тому числі і відому українську поетесу Олену Телігу. 

Таємно втік із Києва («після якоїсь необережної публікації») і поїхав на Західну Україну, де його прихистила місцева баптистська громада. Там він помер, заразившись на висипний тиф. Похований там же коштом баптистської громади. 

Приблизні місця поховання – Чернівці або Ужгород («десь у Закарпатті»). 

Володимир Никифорович Швець (роки життя невід.) 

За розповідями Вадима Якимовича Березовського, був завзятим театралом. 

Коли в 1941 р в Київ прийшли німці, Володимир Никифорович зареєструвався як «фольксдойче» під ім'ям Вольдемар. Під час окупації мав на київському Євбазі приватну майстерню з ремонту велосипедів. Можливо, там же познайомився зі своєю дружиною. Після війни був репресований, сидів у Сибіру, потім висланий на поселення до Бару (Вінницька область) без права проживання в столиці України. Працював вантажником. Всупереч забороні, періодично таємно приїжджав до Києва до сестри (Ніни Никифорівни). 

Знав три іноземні мови. 

Віросповідання – баптист. 

Його дружина: Лариса Наумівна Швець (однофамілиця) (нар. 19 березня 1919 р.). Спортивна велогонщиця. 

Шлюб укладений імовірно в Києві між 1941 і 1943 рр. 

Після смерті чоловіка повернулася до Києва. Вадим Акимович Березовський у 2010 році стверджував, що на момент розмови з ним вона була ще жива. 

Даних про потомство немає. 

Василь Никифорович Швець (роки життя невід.) 

Наймолодший з братів і сестер Швець. За розповідями Вадима Акимовича Березовського, був переконаним комуністом. 

Будучи призваний до Червоної Армії («по-моєму, в піхоту»), дослужився до чину майора. На війні був чотири рази поранений – два рази важко і два рази легко. Після війни повернувся до Києва. 

Деякий час працював директором гастроному – «десь у 1946-1947 рр.». З посади директора гастроному був переведений на посаду директора Київської ювелірної фабрики. Переведення було пов'язане з тим, що на заводі «виявили великі крадіжки, а він був кристально чистий комуніст». Однак на ювелірній фабриці Василь Никифорович Швець пропрацював недовго. Був переведений на посаду директора магазина науково-технічних посібників і приладів для шкіл та інститутів – «на площі Космонавтів на першому поверсі». Там він пропрацював до самої смерті. 

Незважаючи на те, що був комуністом, зберігав вірність церкви євангельських християн (баптистів), хоча на молитовні зібрання не ходив. 

Батько Ніни, Павла, Володимира і Василя Швеців: Никифор ... Швець (роки життя невід.) 

Мати Ніни, Павла, Володимира і Василя Швеців: ... ван Штраль (роки життя невід.). Віросповідання – лютеранка. 

За словами Вадима Якимовича Березовського, в їхній родині «все знали німецьку мову і розмовляли по-німецьки».

Потомство: Ольга (№142)  

123. Олександра Олегівна Богомолець 

Нар. 11 травня 1958 р.

Народилася в Києві. У 1981 р. закінчила педіатричний факультет Київського державного медінституту. 

У 1981-1983 рр. працювала в клінічній ординатурі того ж інституту. 

З 1983 по 2001 рр. – дитячий лікар-реаніматолог в НДІ серцево-судинної хірургії. 

Зараз на пенсії. 

Чоловік: Микола Якович Бараш (нар. 2 липня 1955 р.) 

Народився в с. Дерновичі наровлянського району Гомельської області, Білорусія. Закінчив Ленінградський технологічний інститут деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, а також факультет правознавства Київського технолого-економічного університету. 

Зараз – державний уповноважений Антимонопольного комітету України. 

Джерела: 

1. Особистий архів Ольги Вадимівни Богомолець 

2. Тихоцкий А. И. «Тихоцкие. География Российской империи в истории одной семьи». Изд. Ольга Богомолец,  2012. – Т. I. – C. 114, 117). 

Потомство: Олександр (№143) 

 

Донька 101 від першого шлюбу: 

124. Алла Вадимівна Лазурська 

Рік народження: невід. 

Старша з дітей Вадима Володимировича Лазурського. За словами Володимира Олександровича Лазурського, має проблеми зі слухом; в даний час живе в США. 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

 

Син 101 від другого шлюбу:

125. Олександр Вадимович Лазурський 

Роки життя: невід. 

Народився й живе в Москві. Його хрещеною матір'ю була Ольга Георгіївна Тихоцька (Богомолець) - дружина академіка Олександра Олександровича Богомольця. Перекладач, старший науковий співробітник Інституту проблем передачі інформації ім. Харкевича РАН РФ. Співробітник лабораторії комп'ютерної лінгвістики. 

(Шрифтовик. Памяти Вадима Лазурского. http://www.svoboda.org/content/transcript/25267774.html)

Дружина: ... (роки життя і рід невід.) 

Інших даних про неї немає. 

Потомство: Арсеній (№144). 

 

Діти 102: 

126. Володимир Олександрович Лазурський 

Нар. 1946 р. 

Перекладач з іспанської. Перекладав в основному технічну літературу. Деякий час був директором Київської кінно-спортивної бази. 

Народився і проживає в Києві. За його власними словами, на нього великий вплив зробила його бабуся – Наталя Михайлівна Богомолець (Лазурська): «Бабуся читала мені вірші. Вона навчила мене читати перш ніж я пішов до школи». 

Захоплювався в дитинстві марками і голубами, а також полюванням. До полювання, за його словами, пристрастився під впливом Олега Олександровича Богомольця та його друзів. Мав невелику колекцію рушниць, яку продав після інсульту, перенесеного в 2009 році, і ампутації обох ніг. 

Потомство: Олександр (№145) 

127. Олег Александрович Лазурский 

Нар. 1957 р. 

Народився в Києві. 

Дружина: Тетяна ... (роки життя і рід невід.) 

Інших даних про неї немає. 

Потомство: Олександра (№146) 

 

Потомство 103 від першого шлюбу: 

128. Ірина Сергіївна Богомолець 

Нар. 25 липня 1954 р.

Живе в Волгограді. Незаміжня. Дітей немає.   

 

Діти 112: 

129. Борис Володимирович Богомолець 

Нар. 6 листопада 1955 р. 

Народився в Одесі. У дитинстві (в 1963 г.) з братом Юрієм жив у Бобруйську, де дислокувався авіаполк, яким командував батько його матері. Потім з братом Юрієм був забраний батьком до Киргизії. 

Зараз живе в Санкт-Петербурзі. 

За освітою піаніст, але зайнятий харчовим бізнесом. 

Дружина: Галина Василівна Бондаренко (роки життя невід.). Уродженка одного з українських сіл в Киргизії. 

Потомство: Анастасія (№147), Катерина (№148), Ксенія (№149) 

130. Юрій Володимирович Богомолець 

Нар. 30 січня 1957 р.

Народився в Одесі. За освітою фізик-молекулярник. 

У 1963 р. жив у діда в Бобруйську, де дислокувався авіаполк, яким командував батько його матері. Потім з братом був забраний батьком до Киргизії. 

У 1974 р. закінчив середню школу №26 м. Фрунзе. 

Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х рр. (за його власними словами, близько 3-4 років) жив у Львові, потім у Мукачеві. Будучи альпіністом, збирав муміє і продавав його. Цим же займався в Киргизії в горах на кордоні з Китаєм. Це дозволило йому стати досить заможною людиною для свого часу. 

За його власними словами, жив так, «щоб ніколи не зв'язуватися з державою і не працювати на неї». 

Довгий час жив у Китаї. 

Нині живе в Бішкеку. Директор ТзОВ «Райнер» та ПП «Кожоналієва». Компанія ПП «Кожоналієва» займається виробництвом кисломолочних продуктів харчування – йогуртів, кефіру, сметани тощо. «Райнер» займається доставкою продуктів харчування. 

Захоплення – фотографія, книги, живопис, музика, вірші. 

Член Демократичної партії «Столиця» (Киргизія) (http://dpst.kg/composition). 

Дружини: 

1. Даміра ... (роки життя і рід невід.). 

Киргизка. 

2. Марина ... (роки життя і рід невід.) 

Дунганка. Дочка заступника прокурора. 

Потомство від обох шлюбів: Олена (№150), Еміль (№151), Ксенія (№152), Інна (№153), Анна (№154), Алім (№155), Елла (№156) 

Примітка 1. Згідно з ісламськими шлюбними традиціями, законодавчо закріпленими в Киргизії, чоловіки можуть мати до чотирьох дружин. Тому обидва шлюби Юрія Володимировича Богомольця, згідно з киргизьким законодавством, чинні.

Примітка 2. За розповідями Юрія Володимировича Богомольця, в його роду були дворяни Добровольські. «Знаю, що бабця батька вчилася з бабкою моєї матері – напевно, Пелагією Добровольською, на Бестужевських курсах у Пітері». Він також повідомив, що на момент жовтневої революції 1917 р. «пра-прадід – Добровольський – був міністром юстиції, а до цього генерал-поліцмейстером Мінської губернії. Основну частину (Добровольських. – Ред.) повбивали в революцію».

Лінія Добровольських в роду Богомольців потребує додаткового дослідження.

 

Діти 114:

131. Олена Миколаївна Ухова 

Нар. 1951 р. 

Народилася в Чернігові. 

Інших даних про неї немає. 

132. Володимир Миколайович Ухов 

Нар. 1957 р.

Народився в Чернігові. 

Потомство: Дмитро (№157), Андрій (№158) 

 

Діти 115: 

133. Юрій Ігоревич Богомолець 

Нар. 4 травня 1954 р. 

Народився в Чернігові. Директор НВП ТОВ «Контакт-2000». Підприємство спеціалізується на виробництві штампів і прес-форм, литті термопластичних пластиків. Виготовляє також інструменти і оснастку для верстатів і машин по безстружечній обробці металу (штампи, матриці, прес-форми та ливарні форми для штампування, карбування та лиття). 

Займається відродженням козацтва. 

Потомство: Ігор (№159), Сергій (№160) 

134. Андрій Ігоревич Богомолець 

Роки життя: 1962-1995 

Народився в Чернігові. 

Потомство: Наталія (№161) 

 

Діти 116: 

135. Тетяна Олегівна Богомолець 

Нар. 1957 р.

Народилася в Чернігові. 

Потомство: ... (№162) і ... (№163) (обидві дочки) 

136. Олена Олегівна Богомолець 

Нар. 1964 р.

Народилася в Чернігові. 

Потомство: ... (син) (№164), ... (дочка) (№165)

 

Діти 117

137. Наталія Володимирівна Богомолець 

Роки життя: 1961-2008 

Народилася і жила в Чернігові. 

Інших даних про неї немає. 

Чоловік: Валентин ... (роки життя і рід невід.) 

Інших даних про нього немає. 

Потомство: Ірина (№166) 

138. Дмитро Володимирович Богомолець 

Роки життя: 1973-2005 

Народився і жив у Чернігові. 

Потомство: ... (дочка) (№167) 

 

Діти 119: 

139. Андрій Андрійович Богомолець 

Нар. 18 серпня 1972 р.

Народився і живе в Ризі. 

Потомство: Михайло (№ 168), Ксенія (№169). 

 

Діти 120: 

140. Володимир Львович Соболєв 

Нар. 12 березня 1959 р.

Народився в Ленінграді. У 1985 р. закінчив Ленінградську ордена Леніна лісотехнічну академію ім. Кірова. 

Станом на 2003 р. – старший викладач Санкт-петербурзької лісотехнічній академії. 

Живе з родиною в Петербурзі 

(«ДК». – С. 62). 

Дружина: Любов Федорівна Свіріна (нар. 19 жовтня 1956 р.). У 1985 р. закінчила Ленінградську ордена Леніна лісотехнічну академію ім. Кірова. Станом на 2003 р. – начальник лабораторії фабрики «Світоч» («ДК». – С. 62). 

Потомство: Олена (№170) 

 

Діти 121: 

141. Дмитро Олегович Соболєв-Богомолець 

Нар. 11 липня 1970 р. 

Народився в Петербурзі. Нині проживає в Москві. Повернув собі прізвище прадіда. 

У 1993 р. закінчив МГТУ ім. Баумана за фахом «Спеціальне машинобудування». 

З 1995 по 1997 рр. служив у російській армії. Старший лейтенант запасу. 

Нині займається бізнес-тренінгами та консалтингом. 

Дружина: Галина Олексіївна Кельцева (нар. 22 лютого 1976 р.). Уродженка Москви. У 1998 р. закінчила Московський державний університет харчових виробництв. У 2002 р. вступила до університету Російської академії освіти. Основний напрямок роботи – дизайн і комп'ютерна верстка. 

Потомство: Борис (№171) 

 

Діти 122: 

142. Ольга Вадимівна Богомолець 

Нар. 22 березня 1966 р.

Доктор медицини. Лікар, громадський діяч, політик, співачка. Заслужений лікар України. Засновник і головний лікар київського Інституту дерматології та косметології.  Меценат мистецтва і культури.

Народилася в Києві. У 1989 році закінчила з відзнакою лікувальний факультет Київського медичного інституту за спеціальністю "лікувальна справа, терапія". Після закінчення інституту по 1991 рік працювала в Центральному київському шкірвендиспансері лікарем дерматологом і клінічним ординатором (відповідальна за клінічний прийом, огляд та лікування пацієнтів із широким спектром дерматологічних захворювань). В 1991 році отримала диплом лікаря-дерматовенеролога в державному Інституті підвищення кваліфікації лікарів (кафедра шкірних та венеричних захворювань). 

До активної громадської діяльності долучилася в жовтні 1991 року в якості медичного волонтера студентської "Революції на граніті" в Києві.

Того ж року стала старшим науковим співробітником лабораторії радіологічної патології міністерства охорони здоров'я України. Була відповідальна за всі аспекти досліджень морфологічних наслідків радіологічного ураження шкіри внаслідок Чорнобильської катастрофи. Водночас працювала консультантом-волонтером по обстеженню й лікуванню особистого складу МВС України в зоні ураження ЧАЕС.

В 1993 році в державному Інституті підвищення кваліфікації лікарів захистила кандидатську дисертацію.

Того ж року виїздить на навчання до Сполучених Штатів Америки. Проходить курс екологічної дерматології Медичного університету штату Пенсильванія у Філадельфії. В 1994 році навчалася в Інституті дерматопатології Бернарда Аккермана при університеті Томаса Джефферсона.

Після повернення з США з 1995 року працює завідуючою відділенням гістопатології шкіри Київського обласного шкірно-венерологічного диспансеру. Через два роки (1997 р.) заснувала власну Клініку лазерної медицини, нині – Інститут дерматології та косметології доктора Богомолець; водночас продовжує працювати в обласному шкірвендиспансері до 2000 року, а до 2002 року - лікарем-дерматовенерологом Київського міського шкірно-венерологічного диспансеру.

З 2003 року по теперішній час – головний лікар заснованого нею Інституту.

В тому ж році Ольга Богомолець захистила докторську дисертацію на тему «Судинні невуси: патогенез, діагностика, лікування».

Активна учасниця Помаранчевої революції (2004-2005) - координатор медичної служби київського Майдану. З грудня 2004 року по жовтень 2005 року Ольга Богомолець була особистим лікарем президента України Віктора Ющенка. 

В 2006 році була обрана депутатом Київради по списку партії "Наша Україна". Очолювала постійну комісію з питань охорони здоров'я та соціального захисту, відповідала за створення аналітичної дослідницької програми для 187 столичних державних лікарень. Однак у 2008 році вийшла зі складу депутатського корпусу.

В 2007 році зайнялася викладацькою діяльністю, ставши професором кафедри дерматології і венерології Національного медичного університету ім. О. О. Богомольця; відповідала за базовий англомовний курс дерматології для іноземних студентів (до 2014 р.).

Того ж року Ольга Богомолець засновує історико-культурний комплекс "Замок Радомисль". Комплекс виник на базі старого млина, зведеного на руїнах старовинної папірні початку XVII ст., яка належала Києво-Печерській лаврі. Нині там розташований Музей української домашньої ікони з найкрупнішою в Європі колекцією українського сакрального мистецтва.

В 2008 році виступила організатором і координатором Всеукраїнського благодійного марафону здоров'я, під час якого було оглянуто 61533 дитини-сироти в 26 містах України. 

Того ж року отримала диплом спеціаліста з організації охорони здоров'я в Національній медичній академії післядипломної освіти.       

В 2009 році організувала діючий по сьогодні благодійний волонтерський проект по збільшенню тривалості життя "День меланоми в Україні - Євромеланома". В рамках проекту було підготовлено 100 лікарів-дерматологів, оглянуто 18704 пацієнти, виявлено 1637 випадків раку і передраку шкіри. 

З 2010 року й по сьогодні - автор і куратор курсу лекцій з базової дерматоонкології і дерматоскопії для лікарів.

В 2012 році заснувала портал дистанційної діагностики новоутворень шкіри "Інститут теледерматології".

В 2013-2014 році Ольга Богомолець узяла активну участь у Революції Гідності, ставши одним з її впізнаваних облич. Була координатором медичної служби київського Євромайдану. Разом з іншими видними учасниками революції була удостоєна премії Фонду Леха Валенси, а популярний консервативний тижневик Gazeta Polska визнала її "Людиною року - 2014". Висувалася Майданом на посаду міністра охорони здоров'я, однак відмовилася від цієї посади.

На позачергових виборах Президента України (25 травня 2014 року) висунула свою кандидатуру. За результатами голосування обійняла 8-му позицію з 20 кандидатів (345384 голоси виборців). 

1 вересня 2014 року призначена радником Президента Україин з гуманітарних питань.

На позачергових парламентських виборах (26 жовтня 2014 року) обрана народним депутатом України за списком "Блоку Петра Порошенка". Очолює комітет Верховної Ради з питань охорони здоров'я.

В 2014 році ініціювала створення громадської платформи "Люди допомагають людям" - прямої адресної допомоги сім'ям загиблих учасників Революції Гідності та солдатам, які загинули, захищаючи Україну від сепаратистів і російської агресії на Донбасі.

Того ж року стала автором і ініціатором створення платформи громадського здоров'я "Україна 80+" з метою збільшення тривалості життя українських громадян до 80 років.

Того ж року в грудні, у зв'язку з військовою агресією Росії проти України, пройшла курси підвищення кваліфікації в Українській військово-медичній академії Міністерства оборони України «Актуальні питання організації медичного забезпечення військ».

На початку 2015 року виступила координатором з питань створення першої в Україні військово-медичної доктрини.

З 7 по 19 червня 2015 року пройшла Курси мирного посередництва (Peace Mediation Course), організовані Швейцарським федеральним департаментом закордонних справ спільно з Проектом підтримки мирного посередництва Центру досліджень проблем безпеки (Цюрих, Швейцарія) 

Ольга Богомолець є членом української асоціації лікарів-дерматовенерологів і косметологів (1998), Європейської академії дерматології та венерології (2004), Європейської асоціації "Євромеланома" (2008), Світового Співтовариства теледерматології (2012), Європейської Асоціації дерматоскопії і Міжнародної Аспен-спільноти (2013).

Автор більше 70 науково-дослідних робіт з дерматології. Власник 14 патентів на винаходи в цій галузі медицини, серед них: з телемедичної діагностики пухлин шкіри, дистанційного навчання лікарів, лазерного лікування винних плям у дітей і дорослих, з лазерного попередження післяопераційних келоїдних рубців у дорослих, з лазерного лікування післявугрових гіпертрофічних та келоїдних рубців у підлітків.

Відома виконавиця старовинних і сучасних українських романсів на вірші українських поетів (Ліна Костенко, Олена Теліга та ін.) і на свої власні. Переможниця Всеукраїнського конкурсу пісенної поезії «Оберіг», міжнародних конкурсу пісні в Сопоті (Польща) та «Білі вітрила» (Україна). Лауреат спеціальної премії «Радіо Свобода» (1991). 

Ольга Богомолець з успіхом грала сольні концерти в Україні, США, Франції, Швеції, Німеччини, Польщі та в країнах Центральної Європи. Усі її концерти благодійні та направлені на підтримку соціально незахищених людей, а також на пропаганду і популяризацію української культурної спадщини. 

В 2014 році заснувала щорічний Міжнародний музичний фестиваль "Музика Шопена під відкритим небом, який проходить у "Замку Радомисль".

Ольга Богомолець також відома як активна організаторка і учасниця громадянської кампанії проти незаконних забудов у Києві, що руйнують історичні та культурні пам'ятки столиці України. 

 

Чоловіки: 

1. Олег Васильович Гордієнко (нар. 9 червня 1962 р.). 

Шлюб укладений в 1985 р. в Києві.

Народився в Душанбе (Таджикистан). Закінчив у 1989 р. Київський медінститут. Нейробіолог. Емігрував до США. 

Шлюб розірваний у 1991 р. 

Потомство від першого шлюбу: Андрій (№172) 

2. Петро Олександрович Гнатюк (нар. 15 червня 1956 р.). 

Шлюб укладений в 1994 р. в штаті Нью-Джерсі. 

Громадянин США. Нині живе в Австрії. Підприємець. 

Шлюб розірвано у 2001 р. 

Потомство від другого шлюбу: Катерина (№173), Анна (№174) 

3. Олексій Євгенович Шереметьєв (нар. 15 листопада 1971 р.). 

Шлюб укладений у 2004 р. в Києві. 

Підприємець, юрист. Випускник Національної академії внутрішніх справ України. Власник мережі магазинів і ресторанів «Торговий дім Шереметьєвих». 

Відомий колекціонер, історичний реконструктор, член Британського товариства дослідників Кримської війни. 

Шлюб розірваний у 2011 р. 

Потомство від третього шлюбу: Софія (№175) 

4. Ігор Вікторович Кирилюк (нар. 23 січня 1969 р.). 

Шлюб укладений у 2012 р.

З 1998 р. – президент адвокатської фірми «Паритет».

З 2007 р. – член наглядової ради Українського професійного банку (УПБ). 

 

Діти 123:

143. Олександр Миколайович Богомолець-Бараш 

<s/ppan style="text-decoration: underline;">Нар. 22 тspan style=равня 1993 р.

Випускник середньої спеціальної музичної школи ім. Лисенка по класу скрипки. В 2006 році – лауреат Гран-прі на Всеукраїнському юніорському конкурсі (Тихоцкий А. И. «Тихоцкие. География Российской империи в истории одной семьи». Изд. Ольга Богомолец,  2012. – Т. I. – C. 117). 

Станом на вересень 2014 року, неодружений. 

 

Діти 125: 

144. Арсеній Олександрович Лазурський 

Дата народження: невід. 

Народився і живе в Москві, за даними Володимира Олександровича Лазурского. 

Інших даних про нього немає.  

 

Діти 126:

145. Олександр Володимирович Лазурський 

Нар. 25 лютого 1986 р.

Народився в Києві. 

Потомство: Марат (№176) 

 

Діти 127:

146. Олександра Олегівна Лазурська 

Дата народження: невід. 

Займається геналогічними дослідженнями роду Лазурських

Даних про сім'ю і потомство нема.

 

Діти 129: 

147. Анастасія Борисівна Богомолець 

Нар. 20 червня 1978 р.

Народилася в Санкт-Петербурзі. 

Чоловік: ... Позолотін (роки життя невід.) 

Потомство: ... (син) (№177) 

148. Катерина Борисівна Богомолець 

Нар. 7 лютого 1990 р. 

Народилася в Санкт-Петербурзі. Випускниця факультету журналістики СПбДУ. 

149. Ксенія Борисівна Богомолець 

Нар. 7 лютого 1990 р. 

Народилася в Санкт-Петербурзі. Випускниця філологічного факультету СПбГУ  

Примітка: Це поки що єдиний відомий нам випадок народження близнят в «чернігівської» гілки роду Богомольців.

 

Діти 130: 

150. Олена Юріївна Богомолець (Райт) 

Нар. 1978 р.

Народилася в Бішкеку. Живе в Майамі (США). 

Чоловік: ... Райт (роки життя невід.). 

Даних про потомство немає. 

151. Еміль Юрійович Богомолець 

Нар. 1980 р.

Народився в Бішкеку. Живе в Москві. 

Даних про сім'ю і потомство немає. 

152. Ксенія Юріївна Богомолець 

Нар. 1987 р. 

Народилася в Бішкеку. 

153. Інна Юріївна Богомолець 

Нар. 1992 р.

Народилася в Бішкеку. 

154. Анна Юріївна Богомолець 

Нар. 1994 р. 

Народилася в Бішкеку. Фотохудожниця. 

155. Алім Юрійович Богомолець 

Нар. 1998 р. 

Народився в Бішкеку. Школяр. Захоплюється баскетболом.

156. Елла Юріївна Богомолець 

Нар. 2006 р.

Народилася в Бішкеку. Школярка 

 

Діти 132: 

157. Дмитро Володимирович Ухов 

Нар. 1979 р.

Інших даних про нього немає.

158. Андрій Володимирович Ухов 

Нар. 1987 р. 

Інших даних про нього немає.

 

Діти 133: 

159. Ігор Юрійович Богомолець 

Нар. 1976 р.

Народився і живе в Чернігові. 

Потомство: Дмитро (№178) 

160. Сергій Юрійович Богомолець 

Нар. 1987 р.

Народився і живе в Чернігові. Грає на гітарі. 

Даних про сім'ю і потомстві немає. 

 

Діти 134: 

161. Наталія Андріївна Богомолець (Костюкова) 

Нар. 6 грудня 1981 р.

Народилася і живе в Чернігові. 

Чоловік: Євген ... Костюков (рік нар. невід.) 

Інших даних про нього немає. 

Потомство: Марія (№179), Матвій (№180) 

 

Діти 135: 

162. ... (дочка) 

Рік народження: невід. 

Інших даних про неї немає. 

163. ... (дочка) 

Рік народження: невід. 

Інших даних про неї немає. 

 

Діти 136: 

164. ... (син) 

Рік народження: невід. 

Інших даних про нього немає. 

165. ... (дочка) 

Рік народження: невід. 

Інших даних про неї немає. 

 

Діти 137: 

166. Ірина Валентинівна ... 

Рік народження: невід. 

Інших даних про неї немає. 

Потомство: ... (дочка) (№181) 

 

Діти 138: 

167. ... Дмитрівна Богомолець 

Рік народження невід. 

Інших даних про неї немає. 

 

Діти 139: 

168. Михайло Андрійович Богомолець 

Нар. 20 жовтня 1995 р.

Народився в Ризі. 

Інших даних про нього немає. 

169. Ксенія Андріївна Богомолець 

Нар. 16 вересня 2005 р. 

Народилася в Ризі. 

Інших даних про неї немає. 

 

Діти 140: 

170. Олена Володимирівна Соболєва 

Нар. 30 березня 1984 р. 

Народилася в Петербурзі. 

У 2003 р. – студентка Санкт-Петербурзької лісотехнічної академії («ДК». – С. 62). 

Даних про сім'ю і потомстві немає. 

 

Діти 141: 

171. Борис Дмитрович Соболєв-Богомолець 

Нар. 14 вересня 1997 р.

Народився в Москві («ДК». – С. 63) 

Інших даних про нього немає.

 

Діти 142 від першого шлюбу: 

172. Андрій Олегович Богомолець 

Нар. 4 лютого 1989 р.

Народився в Києві. Випускник філософського факультету Київського державного університету ім. Шевченка і вокального факультету Київського музичного училища ім. Глієра. Автор і виконавець пісень, аранжувальник. 

Брав участь у записі дисків матері, Ольги Вадимівни Богомолець (№108). 

Лауреат бронзової нагороди на конкурсі «Сяйво зірок» в Санкт-Петербурзі (2006 г.). Фіналіст українського відбіркового туру «Євробачення-2012». 

Учасник фестивалю «Україна-Грузія-2012». 

Перебуває в цивільному шлюбі. 

 

Діти 142 від другого шлюбу: 

173. Катерина Петрівна Богомолець 

Нар. 11 вересня 1994 р. 

Народилася в Києві. Студентка медичного факультету Національного медичного університету ім. Богомольця, потім – університету Земмельвайса (Будапешт, Угорщина).

Активна учасниця Євромайдану. 

174. Анна Петрівна Богомолець 

Нар. 18 лютого 1998 р.

Народилася в Києві. Учениця Кловського ліцею іноземних мов.

 

Діти 142 від третього шлюбу: 

175. Софія Олексіївна Богомолець 

Нар. 7 січня 2006 р.

Учениця школи мистецтв ім. Вериківського та Кловського ліцею іноземних мов. 

 

Діти 145: 

176. Марат Олександрович Лазурський 

Нар. 28 лютого 2006 р.

Народився в Києві. Школяр. 

 

Діти 147: 

177. ... (син) 

Рік народження: невід. 

Інших даних про нього немає.

 

Діти 159: 

178. Дмитро Ігорович Богомолець 

Нар. 22 лютого 1997 р.

Народився в Чернігові. Школяр. 

 

Діти 161: 

179. Марія Євгенівна Костюкова 

Нар. 22 вересня 2006 р.

Народилася в Чернігові. Школярка. 

180. Матвій Євгенович Костюков 

Нар. 7 вересня 2009 р.

Народився в Чернігові.

 

Діти 166: 

181. ... (дочка) 

Рік народження: невід. 

Інших даних про неї немає. 

Рід Богомольців

Род Богомольцев – 600 лет служения людям

 

2003 год…

Дети: Мама, тебе еще не надоело искать в этих пыльных бумагах давно умерших родственников? Зачем тратить столько времени, ведь есть Интернет и в нем - куча живых людей с такой же фамилией?

Мама: Тогда напишите всем этим людям письма!

Дети Всем ??? И что мы им напишем?

Мама: Напишите, что ваша мама изучает и собирает историю рода Богомольцев и просит адресатов сообщить, как звали их бабушек, дедушек, прабабушек, прадедушек и пра-пра-пра. И очень коротко, что еще знают - где жили и что делали.

Дети: Да-а-а, нарвались на работу.

Через пару дней дети все же написали несколько десятков писем. На половину из них ответы никогда не пришли, на другую половину ответ был стандартен: бабушку, дедушку знаем, а больше, как будто, никого нет. Только один ответ был "вдохновляющим": Вам больше нечем заняться в Интернете, как родственников искать? Дети, естественно, ответили: Это не мы, это мама. Пришел ответ: А-а-а. У нас тоже есть дядя, такой же странный, как и ваша мама, тоже что-то родовое ищет.

 Еще через неделю у меня был электронный адрес этого чудаковатого дядюшки. И это была настоящая находка! Увлекательная история только начиналась, поиски не прошли даром! 

В современном мире все перевернуто с ног на голову. Большинство людей, к сожалению, перестали понимать, зачем знать историю своего рода. Для чего нужна родословная? Понятие «генеалогическое исследование» вообще многим незнакомо. И только в культурно-развитых странах уважение к корням, предкам, происхождению рода и истории династии прививаются потомкам с ранних лет. Там знание родословной является обязательной, неотъемлемой частью семейного и духовного воспитания. Хотелось бы, чтобы так было и на моей Родине - в Украине - и во всех тех странах, где сегодня живут Богомольцы, разбросанные по разным континентам войнами, гонениями, репрессиями и ссылками.

 Изучение генеалогии в Украине - не просто увлекательное, но и чрезвычайно сложное занятие, требующее иногда огромных усилий. В процессе поиска семейной истории вам придется перелопатить огромное количество пыльных церковных метрических книг, исповедальных сведений, ревизских сказок и других исторических документов, поездить по старым заброшенным кладбищам, где могут быть захоронены ваши предки. Самое главное - это, чтобы следы их жизни и документы сохранились, и не были сожжены, либо уничтожены вместе со старыми церковными книгами и архивами. Ведь в свое время именно эту цель ставила перед собой советская власть - уничтожить прошлое и нашу с вами историческую память.

 Для чего же все таки нужно отдавать поиску семейной истории столько времени и знать свои корни и происхождение?

 Знание истории своего рода, истории династии и предков давало потомкам большую силу, объясняло необходимость тех или иных поступков с точки зрения их исторической справедливости и правильности. Ведь без прошлого нет будущего! Эта фраза приобретает реальный смысл, когда ты изучил свою родословную до самого первого колена, собрал воедино всю найденную информацию, провел все возможные и невозможные генеалогические исследования о своем происхождении и структурировал их. Зная, чего достиг ты, и создал твой предок сто, двести, а то и триста лет назад, невольно тянешься вперед, чтобы стать на ступеньку выше. Ведь именно история может рассудить кто был прав, а кто виноват.

 Именно история свидетельствует о том, что достоинство, честь и нравственность - это то, что передается из поколения в поколение и не покупается за деньги. Чтобы доказать, что ты не опозоришь честь своих предков из далеких веков и передашь будущим поколениям не менее славную и достойную родословную. Изучив судьбы своих предков, ты становишься ближе к ним, чувствуешь родство и преемственность душ, несмотря на то, что разделяют вас века, и начинаешь вдруг понимать, что история - это не набор дат и имен, это - поступки живых людей, их позиция, их героизм, маленькие истории их жизни, из которых состоит эта самая история. Историю пишем мы - своей жизнью и своими поступками.

 Вот так, кратко о том, что дало мне возможность приветствовать вас сегодня на официальном сайте славного рода Богомольцев. Рода, который берет свое начало на Витебской земле со времен Великого княжества Литовского. Надеюсь, что вам будет интересно узнать историю нашего рода, ведь она переплетается с историей многих семей и стран. Возможно, наш пример даст вам возможность провести параллели со своими предками или начать изучение собственной родословной.

 Мы гордимся тем, что предки нынешних Богомольцев служили у князя Ольгерда в 14 веке, участвовали в составе витебской хоругви в Грюнвальдской битве (1410). А в середине 15 века наш род был нобилитирован - получил дворянское звание и герб. Среди Богомольцев были «люди рыцарские», военные, мореплаватели, литераторы, богословы, ученые и врачи. О врачах с особой гордостью - медицинская династия Богомольцев насчитывает более полутора веков и уже шесть поколений врачей.

 И я благодарна своим деду и прадеду за то, что они сознательно уничтожили все документы, касающиеся истории нашей ветви дворянского рода Богомольцев, для того, чтобы сохранить жизнь моим родителям и потомкам, родившимся в Советском Союзе - стране без прошлого и без будущего. История все расставит по своим местам.

 Наши исследования не закончены! Процесс с каждым новым открытием становится все интереснее и интереснее. И, если вы поможете большой семье Богомольцев узнать о других людях нашего рода, кем они были и где жили, все мы будем вам благодарны за каждого нового члена, каждую новую веточку на нашем семейном дереве. Ведь на протяжении веков нелегкая судьба разбросала нас по миру. Сегодня представители нашего рода живут в Украине, Польше, Беларуси, России, Киргизии, Канаде, Франции, Ирландии. Но, где бы ни находились Богомольцы, в каком бы веке и стране они не жили, их всех объединяет одно - уже 600 лет род Богомольцев служит людям!

 Часто люди говорят, что нам повезло с историей рода. На самом деле, такая родословная есть у каждого из вас, а нам просто повезло быть настойчивыми, дотошными и не опускать руки. Мы не сегодня пришли в этот мир. За каждым из вас стоят предки со своей славной и интересной историей, которой можно гордиться, изучать, передавать потомкам. Главное - искать. И вы обязательно найдете свое прошлое, со своими достижениями и своими потерями. Это память рода заставит вас вспомнить ошибки прошлого, сделать из них выводы и идти дальше вперед - сознательно выбирать свое будущее.

 Это сегодня как никогда важно для Украины и России, для нашей истории, для нашей нации. Революция достоинства - она в каждом из нас, в том числе, и в нашей исторической памяти. Ищите и боритесь! Богомольцы всех стран, объединяйтесь на страницах этого увлекательного и поучительного сайта! Мы ждем от вас новых открытий, фотографий, дополнений и возражений!

Більше статей...

  1. Рід Богомольців

Дочірні категорії